четвер, 13 жовтня 2011 р.

Невидима річка




Полтва, яка протікає піді Львовом, упродовж найближчих десятиліть не зможе потрапити на очі людям. Зате її бачив репортер «Газети»


Іще 150 років тому проспектом Т. Шевченка протікала річка Полтва. Складно повірити, що свого плину вона не припинила, щоправда, тече приховано від людського ока. Воно й не дивно: її води змішали з каналізаційними стоками.
Нині річка переживає не найкращі часи, протікає колектором, перетравлює практично всі стоки міста, просто «виштовхуючи» брудну воду за межі Львова.
Ба більше, генеральний план міста просто не фіксує Полтви! Місце, де вона протікає, позначено винятково як... колектор.

Полтва жива

Коли в місті почали бити на сполох, аби з’ясувати, звідки долинає неприємний запах, найбільше грішили саме на Полтву. Від каналізації справді тхне, але так було завжди, і раніше ніхто цього не помічав. Ті, хто час від часу досліджує лабіринти колектора, підтверджують: запах не змінився. Відтак причини варто шукати деінде. У Полтви ж нині є свої недуги, вона повільно вмирає.

— Самої річки залишилося 15%, — розповідає «Газеті» Володимир Васильченко, начальник відділу каналізаційних мереж ЛМКП «Львівводоканал». — Решта — каналізаційні стоки...
Разом зі стоками річка перетворилася на клондайк мікробів. Навіть щурів тут можна побачити вкрай рідко. Склепіння колектора вкрите слизом, корінням дерев, яке проросло крізь каналізаційні труби. На місцях, де є металеві виступи, намотані ганчірки, які приносить сильна течія під час дощів, висота води тоді досягає стелі колектора, а під час затяжних злив може бити фонтаном із дорожніх люків. Приходити сюди міські діггери радять тільки вночі: вдень городяни приймають душ, перуть, миють посуд, тому хвиля бруду значно сильніша. А зі смерком плин води вповільнюється і під світлом ліхтариків видно, як сіро-коричнева смердюча течія швидко виносить із міста всі нечистоти...

— Сюди завжди треба приходити з ліхтариком. Беремо відразу декілька джерел світла. Будьте дуже обережні, швидкість течії така, що падіння у воду може мати летальний наслідок, — попереджає діггер.

Найскладніше під землею повірити, що через кілька метрів над головою — центр Львова, де люди вибираються до театру, квапляться на зустрічі чи на роботу. Бо зверху — все те, чим пишаються, до чого прагнуть, а внизу — те, що воліли б забути.
Найбільше про історію закриття Полтви можна дізнатися, оглядаючи власне колектор, кожен етап зведення склепіння відрізняється: бетонне — робота австрійців, цегляне — радянське. Довжина каналізації: 1870 року —15 км, 1903-го — 54 км, 1910 року — 2 км, 1939-го — понад 150 км. Дно річки врите бруківкою та практично не розмилося, тільки де-не-де бракує камінців.

Загалом робота над накриттям тривала 120 років, останні штрихи додавали ще у 1990-х роках. Тільки завершивши діяльність на об’єкті, люди раптом замислилися: правильно вчинили чи ні? Акурат на початку 90-х років минулого століття вигулькнула ініціатива надати Полтві статус річки, але всіх необхідних атрибутів для цього забракло. Фахівці дійшли до висновку, що тут залишилося хіба що джерельце. Так Львів став єдиним обласним центром, де немає річки.

Мертва вода


У час закриття річки ніхто не сумнівався в правильності вчинку. Нині позиції львів’ян розділилися: хтось прагне відновлення Полтви, хтось наполягає на абсурдності такої думки.

— Це нині ми поставили запитання: може, відновити річку? Два століття тому ніхто про це не думав, міські стоки вже тоді зливали у воду. Люди були такі самі, як тепер: ніхто не любить, коли тхне, тому вирішили прикрити нечистоти, — пояснює В. Васильченко.

Експерт розтлумачує: для того, щоб розділити річку та каналізацію, треба перебудувати весь центр міста.
— Зробити це можна, але навіщо? Підрахуймо: 50 тисяч кубічних метрів води на день може дати Полтва. Це 570 літрів на секунду. Якщо зробити для річки береги завширшки 3 метри, то ширина русла буде... 2 см. З огляду на наш менталітет, це перетвориться на калюжу зі сміттям, — зазначив пан Васильченко.
Цікаво, що встановлення водолічильників допомогло Полтві. Впродовж останніх років кількість стоків не збільшується, львів’яни почали платити за воду, відтак ощадливіше її використовують.


Про річку не забули

Хоча Полтви майже ніхто не бачив, туристи постійно запитують, де саме вона протікає. Спочатку не вірять, що через два метри під їхніми ногами — стрімка течія. Екскурсовод Іван Радковець розповідає «Газеті», що обов’язково пояснює гостям міста, що в нас є водний потік. Просто його заховали. Втім організовувати екскурсії в каналізаційному колекторі не поспішає — спочатку потрібно убезпечити охочих від імовірних ризиків.

— Звісно, спуститися в каналізацію — цікаво, але все ж небезпечно. Пропоную інший варіант: можна було б на відтинку дороги від Оперного театру до пам’ятника Міцкевичу встановити антивандальні щити, а в Полтві — вебкамери, які транслювали б на ці екрани, що відбувається під землею. Тоді всі охочі могли б побачити, як живе Полтва, — зауважує І. Радковець.

Полтва — притока Західного Бугу, всі львівські нечистоти пливуть територією Польщі в Балтійське море. Тому наші сусіди проявляють до підземної річки особливий інтерес. Поки Полтву неможливо показати безпечно, у Львові працюють над тим, аби відродити її у сприйнятті самих львів’ян. Олесь Дзиндра, директор «Музею Ідей», який курує «LeoПолтвіс» — багаторічний культурологічний проект ревіталізації львівської річки, вважає, що для міста важливо відродити її власне у своїй свідомості.
— Не треба казати, що Полтви вже немає, чи від неї залишився потічок. Річка насправді є, а те, що ми її забруднили, — це вже інше питання, — зазначає О. Дзиндра.



Поки що без перспективи

Попри дискусії у Львові про відкриття Полтви, наразі майбутнього в неї немає. Утішні приклади, про які розповідають експерти із Дрездена, де нині відновлюють забетоновані береги річки Васеріц, не надихають. Радник міського голови Микола Одуха невтішно підсумовує: «Відновити річку нині практично неможливо». Ускладнює ситуацію й те, що викреслена з генерального плану міста річка не може туди повернутися, поки стоки не розділять із власне Полтвою. Починати треба саме з розділення, позаяк зливання нечистот у Полтву зі статусом річки загрожує кримінальною відповідальністю за забруднення довкілля. Тож нині місто живе за принципом: очі не бачать — серце не болить.
Мар’яна Вербовська

Фото: Андрій Роюк

"Львівська газета", 13 жовтня 2011 року

вівторок, 11 жовтня 2011 р.

Між метеликами і зміями

Від 8 жовтня у Львові триває перша загальноміська виставка екзотичних тераріумних тварин.

Експонати на виставку будуть представлені міським та обласним дитячими еколого-натуралістичними центрами, членами клубу акваріумістів та тераріумістів та приватними колекціонерами екзотичних тварин міста та області.

Найекзотичнішим експонатом виставки є тигровий пітон-альбінос з Південно-Східної Азії. Таке забарвлення можна побачити у плазуна хіба що у цирку чи приватній колекції. Пітон миролюбний, його можна брати в руки))).







понеділок, 3 жовтня 2011 р.

Алекс Кірбі: Геть старі звички!





Книжка Алекса Кірбі Kick The Habit – «Геть стару звичку» стала фактично настільною книгою для тих, хто прагне допомогти планеті уникнути страшних наслідків глобального потепління.
Алекс Кірбі (Alex Kirby) – провідний британський журналіст, експерт із екологічних питань BBC, який понад 20 років пояснює людям причини глобального потепління, небезпеки атомної енергетики, проблеми вичерпності природних ресурсів.

У Британії «зелені медіа» виокремилися одними з перших у світі, тож Алекс бачив, як практично з нуля формувалася окрема галузь медіа – екологічна журналістика. Про примхливого читача, небезпеку багато знати та важливість олівців – детальніше у нашій розмові з Алексом Кірбі.

Алексе, коли екологічна журналістка як явище виникла у Великій Британії і з чого почалася ваша робота на BBC?

Найбільше уваги до цієї теми, пригадую, було у 70-х роках. Саме тоді відбулася міжнародна екологічна конференція у Стокгольмі. Відтоді я все частіше чув словосполучення «екологічний журналіст». Що ж до мене, то експертом із екологічних питань на BBC мене призначили у 1987 році. Перед тим нам цю тему висвітлювала інша людина, але її вирішили змінити на того, хто глибше розкриватиме теми довкілля і більше тямитиме в цьому, тобто на мене… Я зосередив свою увагу саме на радіо, бо після кількох сюжетів на телебаченні мені сказали: «Алексе, в тебе чудове обличчя для радіо!».

Яка освіта, на вашу думку, потрібна екологічному журналістові?

Головним досвідом для журналіста, не тільки екологічного, є практика репортера. Якщо ви довго працювали репортером, то вам у стократ легше буде працювати в будь-якій тематичній журналістиці. Я сам починав як новинар, готував репортажі, відшліфовував композицію тексту. Екологічна журналістика пов’язана з низкою галузей: від природознавства до дипломатії, які теж треба добре опанувати. Але саме постійний голод до фактів, інформаційна спрага та бажання проникнути в ситуацію допомагають написати добрий текст. І, мабуть, було б трохи погано, якби журналіст став фахівцем у певній галузі, бо він надлишком термінології спантеличить читача і доступно не пояснить справи. Якщо говорити про підготовку, то мушу додати, що, окрім інтелектуального багажу, слід мати й технічне підкріплення. Пригадую дуже незручну ситуацію, в якій я опинився. Після однієї катастрофи редакція дала мені завдання: знайти людину, яка вижила, і розпитати в неї подробиці. В одному з барів я знайшов чоловіка, він був дуже засмучений, втратив знайомих. Попри це, він погодився мені все розповісти. Близько години він детально розповідав – що, де, коли. Коли ж я йшов від нього, то побачив, що мій диктофон вимкнувся і нічого не записав. Я був у розпачі! Ледь не рвав на собі волосся, що ж тепер робити?! Тож я заточив кілька олівців, повернувся до нього знову і попросив розповісти все ще раз. На щастя, він погодився. Але після цього випадку я завжди себе страхую і записую все олівцем.

Більшість журналістів Британії, які пишуть про екологію, – журналісти чи екологи за фахом?
Здебільшого все-таки журналісти за фахом. Раніше ми бачили іншу картину – в журналістику приходили спеціалісти з різних галузей, а це не завжди добре. Повторю, що тут прихована небезпека, адже фахівці мимоволі забувають, що їхні співрозмовники, читачі чи глядачі, не знають і половини тих слів, які вони так швидко говорять.


Які вимоги ставить BBC до текстів своїх журналістів?

Не можу сказати, що BBC ставить особливі вимоги до текстів, радше тут є певна політика, зокрема у сфері довкілля. Журналісти, які тут працюють, дбають про зменшення відходів і ощадно використовують електроенергію. Що ж до професійності, то, звісно, слід бути об’єктивним. Пригадую такий випадок, коли писав про атомну енергетику. Я знав, що його читатимуть представники Greenpeace, які дуже насторожено до цього ставляться, і представники сфери атомної енергетики. Не можна ставати на чиюсь сторону, шукайте пояснення, найперше думайте про сенс написаного. З власного досвіду скажу одне правило: Follow the money. Стежте за тим, куди йдуть гроші, в економіці приховано проблеми екології.

Чи можете пригадати випадок, коли тексти екологічних журналістів допомагали вирішити ситуацію і покращити довкілля?

Несправедливо було б указати на окремі репортажі, які змінили щось.
Екологічна журналістика діє дуже повільно, текст за текстом змінює свідомість, підказує щось владі і під’юджує науковців. Я пригадую конференцію в Копенгагені 2009 року, коли обговорювали проблеми зміни клімату. Тоді світові медіа виносили на перші шпальти інформацію про конференцію та поставлені там проблеми, але великих змін після цього не сталося. Схожа ситуація була у 1980-х роках, коли друкували багато матеріалів на тему озонової дірки. Ми повинні пам’ятати, що один текст не змінить ситуації, йдеться про суму матеріалів, широту охоплення. Слід зважати не на безпосередній ефект, а на те, щоб увага до проблеми була постійна, не можна випускати її з поля зору медіа. Тільки тоді вдасться щось вирішити. Але поки я оце вам казав, то пригадав один випадок. Десять років тому я був у Казахстані зі своїм колегою, британським журналістом із The Guardian. У той час лідер країни серйозно розглядав можливість віддати частину землі Казахстану, щоб розмістити відходи атомної енергетики для переробки з усього світу. Журналісти почали бити на сполох, бо це був ризик для країни. Після ажіотажу в медіа уряд країни відмовився від цієї ідеї.

Які екологічні проблеми України відомі за кордоном, зокрема у Великій Британії?

Коли запитуєш людей про те, які екологічні негаразди в Україні вони знають, найперше вони запитають: «А де саме ця країна?». А ті, хто знає державу, очевидно виокремлять проблеми енергетики та скупчення енергостанцій, забруднення навколишнього середовища. От, наприклад, якщо мандрувати українським Дністром, то на власні очі можна переконатися, чим саме і де забруднюють річку. А якщо чесно, то я зачарований українськими краєвидами, ви можете гуляти на галявинах, де випасають корів та коней. Не можу пригадати багато місць у Британії, де можна було б таке побачити. У нас практично не залишилося території, де б люди самі хотіли утримувати тих самих корів, здебільшого цим займаються ферми.


Які книжки ви радите прочитати тим, хто займається екожурналістикою?

Останнє, що мене вразило з прочитаного – «Реквієм за видами» (Requiem for the species). У цій книзі йдеться про глобальне потепління. Її автор вважає, що ми занадто пізно почали бити в бубон. Нам залишилося тільки змиритися з тим, що ми маємо, пристосуватися до природних змін. Також я б радив читати добрий англомовний журнал «Новий науковець» (New Scientist). Але для того, щоб читати його в повному об’ємі, треба оформлювати передплату. Лише окремі матеріали є у вільному доступі. В The Guаrdian також трапляються дуже хороші екологічні матеріали. Якщо у вас є доступ до інтернету, шукайте і в американських медіа, і в європейських. Єдина заувага – звісно, вам потрібно фільтрувати багато текстів.
У Британії сформована єдина думка щодо книги Альберта Гора «Незручна правда»? Бо в Україні досі можна почути два варіанти: хтось переймається, а хтось просто не вірить у те, що глобальне потепління нам загрожує…

Не знаю, як щодо книги, бо більшість британців усе-таки бачили фільм «Незручна правда», але не пригадаю, щоби хтось ставив під сумнів факт глобального потепління. Я бачив стрічку, і в мене склалося враження, що Гор перевантажив її статистикою та фактами, її слід було зробити легшою для сприйняття. Я сам, якщо пишу, бачу, коли текст надто громіздкий, перевантажений фактами. Від подачі інформації залежить, чи запам’ятає щось той, для кого ви це робите.

Початок екологічної журналістики пов’язують із виходом у світ книжки Рейчел Карсон «Мовчазна весна», ви погоджуєтеся з цим символічним стартом?

Так, звісно. «Мовчазна весна» спричинила певний переворот у використанні хімічних речовин – добрив. Книжка вийшла 1962 року й мала неймовірний попит. Саме Рейчел Карсон доклалася до того, щоби припинили використовувати ДДТ – речовину, якою зрошують поля для захисту врожаю від шкідників. Рейчел зробила величезний внесок і фактично започаткувала екологічні рухи у світі.


Довідка

Алекс Кірбі
– британський журналіст, який спеціалізується на екологічній тематиці. Працював на різних посадах у ВВС протягом 20 років. З 1987 по 1996 рік – екологічний кореспондент BBC News, на радіо і телебаченні. Він залишив BBC в 1998 році для роботи позаштатним журналістом. Нині екологічний кореспондент BBC News Online. Пише регулярну колонку для журналу BBC Wildlife. Автор книги Kick The Habit – «Геть стару звичку».

1 жовтня, 2011, Медіасапіенс (Телекритика)
Мар’яна Вербовська