Зроблено з любов’ю

В Україні розвивається ринок органічної продукції — усе більше людей хочуть смакувати тільки екочистим

Коли понад три роки тому в сім'ї Вікторії Величко народилася дитина, то жінка серйозно задумалася над тим, де взяти якісні продукти. Навіть екологічно чисте молоко знайти на полицях магазинів було дуже складно. Тоді вона вирішила, що сама  створить інтернет-магазин „Ecoclub.ua”, де кожен охочий зможе купити органіку без остраху, що ж він їсть.

— Найпопулярніші продукти, які купують українці, —  хліб, сир, молоко, м’ясо, зелень та овочі. На другому місці — солодощі та соки, — розповідає «Газеті» Вікторія Величко, директор проекту. — В основному ми привозимо продукти з різних куточків України, бо розуміємо, що найкорисніше те, що вирощене на тій землі, де ти живеш. Але також ми дещо завозимо з Італії, Франції, Китаю, Північної Америки.

Попри те, що магазин Вікторії працює для  столичних споживачів, кількість покупців ще довго недоречно буде порівнювати із натовпами у супермаркетах. За тиждень органіку купує понад півсотні киян. З часом кількість охочих ласувати екопродуктами зростає, але постійно споживати таку їжу наразі готові дуже мало людей.

— Мода на біо- або екопродукти панує у Європі вже давно. Навіть «Макдональдс» уже має екоменю, настільки це поширено, — розповідає «Газеті» Наталка Сняданко, яка тривалий час мешкала у Німеччині та Польщі. — У будь-якому супермаркеті Німеччини поряд зі звичайними овочами й фруктами обов’язково є широкий асортимент тих же овочів і фруктів «біо», вони зазвичай суттєво дорожчі, зате виробники гарантують, що не використовували шкідливих для здоров’я хімічних добрив, вирощуючи їх. Те саме стосується м’яса, сирів, інших продуктів. Кілька разів на тиждень або на місяць такі продукти можна придбати на ринках безпосередньо від селян, і це також дорожче, ніж у супермаркеті.

За словами Наталки, у  Польщі ця мода поширена і так само, як у Європі, пов’язана з рухом «fair trade», тобто чесної торгівлі. Йдеться тут не лише про те, щоб харчуватися лише здоровою їжею, а й про те, щоб виробники цієї їжі мали достойну винагороду за свою працю. Тобто, наприклад, не купувати дешевої кави, зібраної на плантаціях Африки чи Латинської Америки з використанням дитячої праці, а купувати каву, виробники якої гарантують своїм працівникам належну оплату праці.

Ціна чистоти

Якщо у столиці попит на екологічну продукцію виник близько п’яти років тому, то у Львові екомагазини почали відчиняти свої двері близько року тому. За словами Володимира Фостяка, директора магазину „Панська комора”, львівські господині з радістю купують моцарелу, козяче молоко та хліб, якщо певні у якості продуктів на полиці.

— Ми маємо низку сертифікатів, які підтверджують якість продукту, — показує сертифікати на стіні у своєму магазині Володимир Фостяк . —  Спочатку ми продавали продукти в «Ашані», пізніше вирішили переїхати у центр міста: через те, що клієнти супермаркетів прийшли купувати повні кошики продуктів, вони рідко звертають увагу на нашу продукцію.

Ще одним пунктом, про який не згадує Володимир Фостяк, але який змушує вагатися покупців, — це ціна. Зазвичай вартість органічної продукції утричі більша, ніж тієї, що на ринку. До прикладу, за кілограм кабачків на базарі доведеться викласти 10 гривень, а в екомагазині — 30, домашня ковбаса тут обійдеться у 163 гривні за кілограм, молода капуста — 15 гривень, кілограм масла — 133 гривні. Тому про масові закупи тут теж говорити зарано. Оскільки купують продукти кілька десятків львів’ян, то за тиждень тут продають близько п’яти кілограмів огірків. Натомість на ринку таку норму огірків (але з нітратами і втричі дешевші) продають за годину. Сам Володимир Фостяк через малий продаж не розпачає  і запевняє: «За органічними продуктами майбутнє!».

Органіка з ризиком

Основні конкуренти екологічних магазинів — селянки зі своєю продукцією на базарі. Тут розкажуть, звідки масло, дадуть його скуштувати й пообіцяють знижку, але від ризику натрапити на зіпсований продукт тут ніхто не застрахований. Пані Марія розповідає, що  продає на Галицькому ринку молочну продукцію кілька місяців, і вважає, що жодні спеціальні магазини не дадуть такої якості, яку дає її корова.

— Везу молоко, масло з екологічно чистого району і кожному можу дати скуштувати. Таке масло не порівняти з будь-яким іншим, є, звісно, ризик, що ви потрапите на розбавлене молоко чи зіпсуту сметану, але тут я раджу  дивитися продавцю в очі, тоді він не зможе збрехати, — вважає пані Марія.

В органі сертифікації продукції структурного підрозділу Всеукраїнської громадської організації «Жива планета» радять дивитися не в очі, а  винятково на документ. Людмила Яковенко, начальник відділу технічного регулювання «Живої планети», переконана, що тільки спеціальна сертифікація може вберегти людину від неякісної їжі.

— Згідно з українським законодавством, екологічна сертифікація добровільна, тому робить її тільки той, хто справді хоче підтвердити якість своїх товарів. З кожним роком в Україні таких усе більше, під час кризи стрімкий ріст кількості виданих сертифікатів загальмувався, але за останній рік ми зафіксували ріст охочих отримати документ на  20%, — коментує «Газеті» Людмила Яковенко.

 Кожен продукт фахівці ВГО «Жива планета» оцінюють за низкою додаткових вимог – екологічних критеріїв, які переважно є жорсткішими, ніж обов’язкові державні вимоги. Якщо це вода, то аналізується зона видобутку, наявність синтетичних ароматизаторів, консервантів, екстрактів та есенцій, залишковий вміст важких металів та реагентів тощо. Ціна за сертифікат коливається, усе залежить від складності оцінювання життєвого циклу даної продукції та асортименту.Тому документ на продукцію, вирощену на маленькій території, може обійтися фермеру й у три тисячі гривень.

—  Ми працюємо з 2007 року і щороку фіксуємо ріст охочих мати сертифікат. Зараз ми маємо близько ста постійних клієнтів. Крім нас, в Україні функціонує іще 10-13 компаній, які видають сертифікати, але всі вони — іноземні, — розповідає Костянтин Житецький.

 Наразі ж органіка не займає чільного місця у раціоні українців. За інформацією Федерації органічного руху України, частка сертифікованих органічних площ серед загального об’єму сільськогосподарських угідь становить майже 0,7%. Площа сертифікованих сільськогосподарських угідь, задіяних під вирощування різноманітної органічної продукції, є більше чверті мільйона гектарів, а наша держава займає двадцять перше місце світових країн-лідерів органічного руху.

 Мар'яна Вербовська, Львівська газета, 17 травня 2012 року №21(670)

Нові Грибовичі?

Новий полігон для львівського сміття хочуть облаштувати неподалік Нового Роздолу, на території колишнього підприємства «Сірка» загальною площею 1800 га. За словами міського голови Львова Андрія Садового, міські й обласні посадовці дослідили відразу 70 земельних ділянок, де можна будувати новий полігон, і зупинились саме на цій.

— Вона розташована трохи далеко від міста — 60 км. Але відповідає всім вимогам. Тому ми оформлятимемо всю необхідну документацію та споруджуватимемо новий полігон і відповідний завод із максимальної глибини сортування сміття, — сказав Андрій Садовий під час вівторкової виїзної сесії міської ради в селі Грибовичі.

Зробити це мають намір до кінця наступного року. За словами Сергія Кіраля, начальника управління зовнішньоекономічних відносин та інвестицій ЛМР, у першому кварталі 2013 року Львів готовий оголосити конкурс на визначення інвестора, а наприкінці року — розпочати будівництво полігону та заводу. У цьому питанні міська рада працює разом із Міжнародною фінансовою корпорацією, яка є структурою Світового банку.

Створення нового полігону та будівництво заводу, за попередніми підрахунками, коштуватимуть 40-50 млн. євро. 60% вартості проекту готовий профінансувати Світовий банк, іще 40% має вкласти інвестор. С. Кіраль зауважує, що з пошуком останнього не має виникнути проблем, адже цим проектом уже зацікавилися понад 10 іноземних компаній, вісім з яких у травні відвідали Львів. Водночас посадовці запевняють: вартість вивезення сміття для львів’ян зросте не більш ніж на 20%.

Нині робота із закриттям сміттярки на паперовій стадії. ТзДВ «Інститут Гірхімпром», яке виграло тендер на розробку проекту рекультивації, працює над документами. Щоправда, для того, щоб науковці завершили роботу, їм повинні виділити 1,2 млн. грн. із міського та 1,8 млн. грн. з обласного бюджету. Для самої ж рекультивації потрібно, за підрахунками експертів, від 100 до 300 млн. грн. (!).

Однак мешканці довколишніх сіл черговим обіцянкам, здається, не вірять і не готові чекати, поки кошти з’являться. Жителі трьох сіл довкола Грибовицького сміттєзвалища — Дублян, Мелехова та Великих Грибовичів — пообіцяли 1 червня перекрити дорогу та заблокувати вивіз сміття зі Львова.

— 1 червня — це умовна дата. Хочемо, щоб доти надали документ, який засвідчує, що ділянку для нового сміттєзвалища таки виділили. Громада знає, що пропонують ділянку біля Нового Роздолу, то нехай голова ЛОДА підпише відповідний наказ. Це наш теперішній мінімум. Розуміємо, що зупинити вивезення сміття буде неможливо. Тому на час Євро-2012 не влаштовуватимемо масштабних акцій, натомість після завершення чемпіонату зробимо все, щоб сюди більше не їздили фури з відходами, — сказав «Газеті» Ігор Питель, сільський голова Грибовичів.

Мешканці трьох сіл перекриють дорогу законно, адже неодноразово попереджали про це владу Львова. Селяни зазначають, що не почули конкретних пропозицій від львівської влади щодо вирішення проблем Грибовицького сміттєзвалища.

Мар’яна Вербовська

Мирослава Іваник

"Львывська газета", 24 травня 2012 року, №21(670)

Пробі, посуха!

Пити воду можна лише з...трьох львівських джерел

Усім, хто полюбляє пити із джерел, варто двічі подумати, перш ніж утамовувати спрагу львівською водою. За останніми дослідженнями львівської СЕС, вода лише з трьох потічків придатна до пиття, з інших пити зась. Добрі показники зафіксували лише в Брюховичах на вул. Львівській, на Погулянці та на вул. Замковій.

—    Проводимо такі дослідження двічі на рік. Ситуація практично не змінюється. З багатьох джерел справді не можна пити воду! — наголошує Мирослава Лесюк, завідувач відділення комунальної гігієни Львівської міської СЕС. — Якщо не знаєте точних висновків експертів щодо стану води, то краще її не пити. Інакше ризикуєте підхопити хвороби шлунково-кишково тракту, гепатит, діти до трьох років можуть отримати кисневе голодування.  

На території Львова та смт Брюховичі, м. Винники розміщено 10 природних джерел, воду з яких мешканці використовують для господарсько-питного водопостачання. Держсанепіднагляд за якістю води завжди проводять територіальні СЕС Львова. Усі результати досліджень фахівці оприлюднюють. Якщо ви не встигли ознайомитися з повідомленнями в газетах, варто перед поїздкою переглянути дані про стан води в інтернеті. М. Лесюк також рекомендує не вживати воду з джерела, якщо бачите неподалік багато сміття.

— Часто запитують, чи можна пити воду біля кладовищ. Однозначної відповіді на це запитання немає, бо все залежить від того, який напрям течії. Може бути так, що вода не матиме шкідливих речовин, або навпаки. У такому разі теж слід дізнатися висновки фахівців, — зауважує пані Лесюк.

Ситуацію погіршує те, що джерел із питною водою і так мало, а може ще поменшати. Тому потрібно визначити всі водойми в межах міста, облаштувати територію, законодавчо встановити їх зони охорони радіусом хоча б півкілометра. Тут потрібно цілком заборонити будь-яке будівництво, крім паркових малих форм, зокрема альтанок, встановлення скульптур. 2014 року Львів має  розробити Програму утримання природних поверхневих вод міста. Фіналом таких заходів має стати благоустрій природних водойм міста, який коштуватиме 2,5 млн. гривень. Усе мають завершити до 2016 року, тільки тоді можна буде засадити зони відповідними вологостримаючими та регулюючими деревами, кущами і травами. У 2012-2013 роках міська рада має інвентаризувати поверхневі води Львова.

Також гідрологи застерігають, що, оскільки джерела можуть проходити на різній глибині, через різну товщу земної породи, ґрунт є природним фільтром для такої води. Тому, що ближче вода підходить до поверхні, то більше забруднюється. Головна проблема всіх львівських джерел у тому, що небагато з них живиться з великої глибини. Зважати на поради СЕС і гідрологів особливо пильно слід саме у великому місті. Що далі джерело від міста, то більше має шансів бути чистим.

Мар’яна Вербовська, Львівська газета №669, 17 травня 2012

Собаче серце

На годиннику третя дня. У подвір’ї комунального підприємства «Лев» ричать собаки. Тут їх близько двох десятків, усі вони чекають. Хтось відсипається після операції, хтось потрапив сюди зранку, а хтось знечулений лежить на операційному столі – його стерилізують. Потрапити сюди для міського пса без господаря практично рівнозначне смерті, особливо якщо він хворий, або дуже злий.

- Ви до нас?, - запитує болгарський ветеринар, відірвавшись від операції, яку проводив у автомобілі прямо у дворі.

- Так, але спочатку поговорю із керівництвом, - відповідаю йому.

Виконуючий обов’язки директора якраз виходить із будівлі підприємства. Споруда зовсім стара, фасад облущений, стіну підбирають старі крісла збиті докупи старою дошкою. Попри сонячний день, двір ЛКП дуже похмурий і з відчинених дверей, де тимчасово утримують собак, чути неприємний кислий запах. Напружену атмосферу частково пояснює історія підприємства, точніше його назва. Близько десяти років тут висіла табличка «Утилізаційний цех», у приміщенні чотирилапих усипляли чи не щодня. Тепер на синьому паркані білою фарбою виведені букви «Лев», щоправда чому місце тимчасово перебування винятково собак вирішили назвати „царем звірів” не береться пояснити і в.о. директора.

- Хтозна, це справді цар над тваринами, мабуть так і назвали. Ми навіть не думали про те, щоб перейменувати. Краще «Бобік»? Головне, що тут роблять, а не назва, - каже пан Роман.

Роблять тут чимало. Особливо після того, як два тижні тому підтримати українських ветеринарів приїхали болгарські колеги із благодійного фонду «Чотири лапи». Їх можна легко розпізнати у подвірї: усі вони у яскравих червоних бейсболах і усміхаються.

- Вони працюють  навіть у суботу, будуть тут місяць, співпрацю, можливо, продовжать. За тиждень вони встигають стерилізувати десь 60 псів. Плюс роблять тваринам прививки, - розповідає пан Роман і запрошує у веткабінет ЛКП.

 Всередині приміщення виглядає куди краще. Тут операційний стіл, кольорові плакати із зображенням собак, скляні шафи із ліками. Розмова із директором заледь клеїться, його або наздоганяють працівники із клопотами, або по черзі дзвонять мобільний та стаціонарний, навіть у вікно хтось грюкає із терміновою справою. Сам Роман запевняє, що справи тут йдуть нормально, але споконвічне «але» - грошей бракує на все. Навіть середня зарплата - 1 200 гривень -  на підприємстві, де працює 10 людей, не дуже стимулює людей любити свою справу.

- У нас не передбачено коштів на стерилізацію. Але ми її ніколи не переставили робити такі операції, у нас це коштує копійки, а саме 212 гривень. У приватників – 400 гривень. За тиждень до нас звертаються  орієнтовно 10 власників псів, - показує прейскурант на стіні пан Роман.

Основна діяльність «підтримання санітарного стану у Львові», а точніше відлов собак. Робота ЛКП – суцільний парадокс. За словами директора нині у місті дві постанови, одна з яких твердить, що собак тут повинні тримати кілька днів, інша, що вони тут мають жити чи не довічно. Розв’язують таку дилему вкрай просто, частину чотирилапих усипляють. Саме через це «простий спосіб» на підприємство летить усе каміння захисників прав тварин. Мовляв у час, коли є стільки медпрепаратів і стільки екологічних рухів на захист життя собак, колоти тварині у лапу ін’єкцію смерті, м’яко кажучи, не гуманно...

- Зрозумійте, в усіх країнах присипляють тварин. Хіба у Німеччині ні, там є довічні притулки. Ми стараємося за додаткові кошти купити харчі і годувати тварину. Лікувати їх ми теж не маємо за що. Сподіваємося, що влітку стартує робота гранду «S.O.S.», який передбачає реконструкцію нашого підприємства, - каже Роман Граматій.

Поки грант не діє, щомісяця тут «засинає» до 50 собак. Трупи тварин відвозять на Жовківський комбінат, де їх спалюють. Цифри, морок у подвір’ї та шалена кількість собак, які скавулять не відлякують хіба волонтерів «Чотири лапи». Вони розважливо човгають туди-сюди, кожен маючи свої клопоти. У кутку подвір’я  троє волонтерів акуратно викладають коробки. Картонні ящики  з-під солодощів, майонезу та техніки без жодної огиди вичищають та розривають.

- Це такі килимки для собак після операції, - усміхаючись пояснює волонтер. – Після процедури їм треба відіспатися та відпочити. На бетоні холодну, тому ми їм стелимо кілька поверхів картону. Їм наче подобається…

Після розмови із львівськими керманичами, діалог із волонтерами про міських собак без господаря видається кардинально інакшим. Акцент відразу стоїть не на тому, що щенят треба «забрати», а на тому, що їм треба допомогти.

- Ви бачили страшніше подвір’я, де мешкають собаки?, - запитую у Маріни Іванової, ветеринара із Болгарії, яка встигла провести нині кілька операцій.

- Звичайно! Запевняю у різних країнах вони не надто відрізняються одне від одного. Жахає те, що у містах України труїли собак. Я бачила сайт із фотографіями та історіями – оце справді жахливо! Наша організація працює над тим, аби поділитися досвідом, показати, що можна регулювати кількість тварин зовсім по-іншому, - каже Маріна.

Поки директор відійшов у справах, Маріна люб’язно розповідає про те, як вони стерилізують собак. Біля неї стоїть кілька металевих кліток песиками, які час від часу перебивають розмову. Сама Маріна запевняє „Газету”, що наразі для не ї важко хіба вимовляти українською „Чотири лапи”, у розмові з українцями про благодійний фонд вона намагається сказати кілька разів, усміхаючись, аби їй допомогли запам’ятати. Після того, як ветеринар розтлумачила нюанси справи, вона погоджується сфотографуватися. Знімає бейсболку, розгладжує чоло і стає поруч із машиною-операційною.

- Без цього автомобіля я себе зараз не уявляю. Тут проходить практично увесь мій час, - пояснює представниця фонду „Чотири лапи”.

Я прощаюся із Маріною і йду до виходу. За брамою стоїть директор і вирішує одну зі своїх нагальних справ.

- Я ще хотів сказати. Щоб ви в матеріалі написали, що ми тут всі вдячні управлінню житлового господарства міської ради за те, що  вони встановили кілька кліток для собак. Розумієте? - запитує Роман Гарматій.

- Розумію, пане Романе, напишемо.

Мар’яна Вербовська, Львівська газета №20(669) 17 травня

Це вам не Рататуй…

У місті фіксують весняний пік кількості гризунів. Якщо вчасно не вдасться позбутися тварин, до футбольного чемпіонату їх буде в сто (!) разів більше

Мар’яна Вербовська

Щоранку Ірину, яка працює в центральній частині Львова, очікує неприємна зустріч. Біля сходової клітки сидить кілька пацюків.

— Наш офіс розташований на одній із бічних вулиць, яка примикає до проспекту Свободи. Давно чула, що середмістя кишить щурами, а перед Великоднем переконалася на власні очі. Коли зранку зайшла в під’їзд, на мене дивився здоровенний щур. Виявляється, хтось викинув сміття під сходи, і щурик там харчувався кілька днів, поки непотріб не забрали. Звичайно, намагалася його злякати. Гучно гримала дверима, тупотіла, але, мушу зазначити, він не реагував, — скаржиться Ірина.

Разом із нею в такій ситуації опинилися ще сотні львів’ян, які працюють, живуть або гуляють центром міста. Після зими пацюки повиповзали в під’їзди, тож, аби знищити їх, розпочали весняну дератизацію. Однак цьогоріч це зробити вкрай складно. Через недовіру багато людей не відчиняє двері дератизаторам, чим гальмують боротьбу зі щурами. З огляду на те, що за рік пара пацюків приводить 800 особин, навіть тижневе зволікання сприятиме збільшенню тварин у подвір’ї на кілька сотень.

Мешканців просять активніше відчиняти підвали та під’їзди, щоб дератизатори змогли розкласти отруту. Найпильнішими радять бути тим, хто мешкає там, де протікає Полтва. Це один із найулюбленіших сховків пацюків.

Допоможіть ЛКП

— Боятися гризунів не варто, — впевнений Зиновій Хитра, начальник обласного комунального підприємства профілактичної дезінфекції. — Звісно, їх треба відлякувати, проводити дератизацію. Ці тварини винятково шкідливі та не надто розумні. Їх легко впіймати: там де є трошки їжі й тепла, будуть і гризуни.

З. Хитра застерігає мешканців завжди стежити за тим, аби шкідники не з’являлися в будинку. У під’їздах, особливо навесні, не можна залишати навіть окрайця хліба. Раз скуштувавши біля дверей їжу для котів чи собак, щур повертатиметься сюди знову і знову. Щоб покласти край таким «візитам», найкраще якомога частіше звертатися в ЛКП, де зобов’язані фіксувати кожну скаргу в журналі та виїжджати на місце.

— Просимо працівників ЛКП у кожному під’їзді розвісити оголошення про те, що нині борються з гризунами. Отрута — це зерно червоного кольору та спеціальні пакетики, подібні на чайні. Вони абсолютно безпечні для домашніх тварин, — розповідає «Газеті» пан Хитра. — Буває, нам не відчиняють — не довіряють абощо, тоді нічого не можемо зробити. І в цей час у геометричній прогресії збільшується кількість пацюків.

Нахабні та зухвалі

Цьогорічна боротьба з гризунами коштує місту 28 тисяч гривень. Таку суму витратили на закупівлю зерна, розмоченого в спеціальному розчині бродівіту. Зерно розсипають у підвалах, пацюк його їсть і помирає. Отрута діє так, що щур висихає зсередини, відтак не спричиняє неприємного запаху.

Чи не кожен мешканець старих центральних будинків, від початку Городоцької до вул. І. Франка, може розповісти історію про те, як нахабніють пацюки, якщо їх не винищувати. Дератизатор Олег Яремчишин уже 20 років розкладає отруту для львівських гризунів. Чоловік знає стільки історій про пацюків, що нині лякає ними інших. Одна з найтиповіших оповідок про те, як пацюки плавають каналізаційними трубами та вигулькують в унітазах.

— У таких випадках слід одразу звернутися в ЛКП, там мають зреагувати якнайшвидше, — радить пан Яремчишин. — Пригадую випадок, коли на третьому поверсі в будинку неподалік «Магнуса» вдень з унітазу виліз пацюк. Усі мешканці квартири побіліли з переляку. Тварину ми, звісно, впіймали, отруту розклали. Але це ще раз засвідчує, що потрібно постійно пильнувати за тим, аби гризуни не з’являлися.

За словами О. Яремчишина, найулюбленіші місця для львівських щурів — центр, частково Сихів і Шевченківський район.

Правила боротьби з пацюками

1. Не залишайте їжу в під’їзді.

2. Перевіряйте підвал, аби в ньому не було щілин, куди міг би пробратися пацюк.

3. Телефонуйте до місцевих ЛКП, аби їх працівники приходили знищувати щурів.

4. Якщо помітили, що в під’їзді завелися гризуни, ходіть у підвал у рукавицях, аби не підхопити низку недуг.

 Львівська газета , 10 травня 2012 року, №19(668)

Только страх способен нас учить

Світлана Алєксієвич

У японского режиссера Акира Куросава есть фильм «Сны», в котором взрываются все японские атомные реакторы. Гора Фудзияма – в красном огне, а над землей проносятся  облака плутония – 239, стронция – 90, цезия- 137.Люди в это время пьют чай, обсуждают дела, ссорятся, целуются – они еще не знают, что уже обречены. Невидимая смерть вползает в их кровь, мозг, тело. Правду знают только посвященные – несколько ученых - атомщиков. Один из них, захватив портфель с чертежами, уходит на лодке в океан, чтобы покончить жизнь самоубийством от раскаяния. Я вспомнила об этом фильме, когда услышала о землетрясении и цепи непрекращающихся аварий на японских АЭС. 

кадр з фільму "Сни"

Благодаря новым средствам коммуникации мы наблюдаем за японской трагедией в режиме реального времени. Все происходит у нас на глазах. И как будто с нами. Атомный страх сделал мир маленьким. Старый политический словарь: «свои – чужие», «далеко – близко», - уже не работает. Все вспомнили, что чернобыльские радиоактивные тучи на четвертые сутки были над Африкой и Китаем. В европейских магазинах раскупают бытовые дозиметры и таблетки йодистого кальция, блокирующего распространение радиации в организме. Все не отходят от телевизоров. А новостные программы стали похожи на военные сводки.

 Перед нами вопрос: это трагедия Японии или всего человечества? Разве катастрофа не поколебала наше представление о прочности цивилизации? И истинности наших ценностей? Только страх способен нас учить.   Первый атомный урок был Чернобыль. Даже в Библии есть предупреждение о Чернобыле… Но его объяснили тоталитаризмом. Несовершенством советских атомных реакторов, технологической отсталостью, безалаберностью и воровством. русских. Сам атомный миф не пострадал. Шок прошел быстро. Радиация не убивает мгновенно, а когда у человека рак через пять лет – это никого не касается. Но есть статистика, собранная независимыми русскими экологами, о которой молчат – после Чернобыля умерло 1, 5 миллионов человек. И вот второй атомный урок… Авария не на одном, а на одиннадцати японских атомных реакторах. Фукусиму, как и Чернобыль, сегодня знает весь мир.

 Она стала в ряд с Хиросимой и Нагасаки. Военный и мирный атом оказались сообщниками, они одинаковые убийцы. Третья по мощи экономика мира оказалась бессильна перед «мирным атомом». Перед взбунтовавшейся стихией. За считанные часы, да какие часы – минуты!- цунами уносил в океан целые города. После прогресса оставался только мусор прогресса. Кладбище миражей прогресса. А так называемая первоклассная защита атомных реакторов оказалась всего лишь детской одежонкой для землетрясения в 9 баллов. Детскими ползунками. Значит, дело не в социальном строе – коммунизм или капитализм – а в отношениях между человеком и технологиями, которыми он обладает. Звучит непривычно: чем выше технологии, тем чудовищнее катастрофы – но это сегодня так. Жителям Гаити, Чили и Новой Зеландии повезло, что у них нет «прирученного» атома.

кадр з фільму "Сни"

Несколько лет назад я была на японской атомной станции «Томари» на острове Хоккайдо. Сначала увидела ее утром из окна гостиницы – как будто на берегу океана приземлился неземной летающий объект, настолько совершенны были ее формы. И белый цвет, как у крыльев чаек.  Люди, работающие на «Томари» чувствовали себя демиургами. Властелинами. Спросили меня о Чернобыле. Слушали и сочувственно улыбались. Говорили, что у них, мол, такое невозможно. На их станцию может упасть самолет, она способна выдержать 2 самое большое землетрясение – 8 баллов. А на этот раз впервые в японской истории было 9 баллов. Современный человек не хочет признаться в ограниченности своих возможностей. И во Франции я слышала: «Наши станции абсолютно надежны».

 Повторяли мне это и в Америке. И в Швейцарии. А русский академик Александров, отец советской атомной энергетики, писал, что советские реакторы безопасны, как самовар. Их можно строить на Красной площади. Возле Кремля.

 Вспоминаю свои первые поездки в чернобыльскую зону: в небе кружили десятки вертолетов, по дорогам гремела военная техника, шли даже танки. Солдаты ехали с автоматами. В кого они должны были стрелять? В физику? Возле кипящего реактора ученые долгое время ходили в обыкновенных костюмах. Без масок. В Чернобыле люди еще не мыслили на уровне Чернобыля. Они вели себя так, как вели бы себя в войну. На моих глазах до чернобыльский человек превращался в чернобыльского. Вокруг был новый мир. И новый враг. У смерти появилось много незнакомых лиц. Она была не видна, ее нельзя было потрогать, и она не имела запаха.

Не было даже слов, чтобы рассказать, как люди стали бояться воды, земли, цветов, деревьев. Потому, что с человеком никогда этого еще не было. Все как будто знакомое – тот же цвет, форма, запах – и все может убить. Знакомый незнакомый мир. У километров заряженной земли срезали верхний заряженный слой и хоронили в бетонных контейнерах. Землю хоронили в земле. Хоронили дома, машины… Мыли дороги, дрова… А в штабе по ликвидации аварии на утренних планерках буднично обсуждалось: «Это будет стоить десять человеческих жизней…», «А на это уйдет двадцать…». И такие люди находились. Добровольцы. Кто после этого скажет, что атомная энергия самая дешевая? На сегодняшний день в мире работает 440 атомных реакторов, почти в 30 странах. В США – 103, во Франции – 59, в Японии – 55, в России – 31. Достаточное количество, чтобы наступил конец света. Двадцать процентов всех атомных станций стоит в сейсмических опасных зонах.

В Беларуси, больше всех пострадавшей от чернобыльской аварии, начинается строительство атомной станции на том месте, где сто лет назад было землетрясение в 7 баллов. До сих пор о нем напоминают многометровые рвы. Строительство белоруской АЭС стресс для нации, у которой никто ни о чем не спросил. Строить станцию будет Россия. При подписании контракта Путин заявил, что они построят атомную станцию, которая будет надежнее японских. Россия купается в нефтедолларах и запроектировала выпустить в Мировой океан десятки «маленьких Чернобылей» - плавающих атомных станций. Строятся они для продажи в Индонезию, во Вьетнам. Как тут не вспомнить русского поэта Хлебникова, который мечтал о мировом правительстве. Есть что-то мистическое в том, что в день японской катастрофы главным событием американского рынка стало начало продаж новой версии iPаd, вызвавший буквально истерику среди поклонников компании Apple. Сегодня человек ждет от высоких технологий только удобства и комфорта. И рынок вкладывает деньги только в то, что дает немедленную отдачу. Наши «потребление» бесконечно растет, и именно это и называется прогрессом. Совершенствуются орудия убийства – и это тоже называется прогрессом. 

Спросите у чернобыльцев, умирающих от последствия радиации, спросите у чудом уцелевших японцев в нынешней катастрофе, у родственников погибших – какие у них потребности, и как они представляют прогресс. Что они выберут: новый мобильник и автомобиль или жизнь? 3 Казалось бы, после Хиросимы и Нагасаки, после Чернобыля цивилизация должна выбрать другой путь развития – безъядерный. Из атомной эпохи надо выходить. Искать другие пути. А пока мы живем с чернобыльским страхом: земля и дома без человека, поля снова становятся лесами, а в человеческих домах живут звери. Сотни мертвых электрических проводов и сотни километров дорог в никуда.

Я писала о прошлом, а оно оказалось будущим. Март 2011

Українською:

У японського режисера Акіра Куросави є фільм «Сни», у якому вибухають усі японські атомні реактори. Гора Фудзіяма – в червоному вогні, а над землею пролітають хмари плутонію – 239, стронцію – 90, цезію – 137. Люди в цей час п'ють чай, обговорюють справи, сваряться, цілуються – вони ще не знають, що вже приречені. Невидима смерть уповзає в їхню кров, мозок, тіло. Правду знають тільки посвячені – кілька вчених-атомників. Один із них, захопивши портфель із кресленнями, відпливає на човні в океан, щоб покінчити життя самогубством через каяття.

Я згадала про цей фільм, коли почула про землетрус і ланцюг

безперервних аварій на японських АЕС.

Завдяки новим засобам комунікації ми спостерігаємо за японською трагедією в режимі реального часу. Все відбувається ніби в нашій присутності. І ніби з нами.  Атомний страх зробив світ маленьким. Старий політичний словник: «свої – чужі», «далеко – близько» – уже не актуальний. Всі пригадали, що чорнобильські радіоактивні хмари на четверту добу були над Африкою та Китаєм. У європейських магазинах розкуповують побутові дозиметри і таблетки йодованого кальцію, що блокують накопичення радіації в організмі. Усі не відходять від телевізорів. А програми новин стали схожими на воєнні зведення.

Перед нами запитання: це трагедія Японії чи усього людства? Хіба катастрофа не похитнула наші уявлення про міцність цивілізації? Й істинність наших цінностей?

Тільки страх здатний нас учити.

Першим атомним уроком був Чорнобиль. Навіть у Біблії є попередження про Чорнобиль….

Але його пояснили тоталітаризмом. Недосконалістю радянських атомних реакторів, технологічною відсталістю, нехлюйством і злодійством росіян. Сам атомний міф не постраждав. Шок минув швидко. Радіація не вбиває миттєво, а коли у людини діагностують рак через п’ять років – це нікого не стосується. Але ж є статистика, яку зібрали незалежні російські екологи, про яку мовчать – після Чорнобиля померло 1,5 мільйона людей.

І ось другий атомний урок ...

Аварія не на одному, а на одинадцяти японських атомних реакторах. Фукусіму, як і Чорнобиль, сьогодні знає весь світ. Вона стала в ряд з Хіросімою і Нагасакі. Військовий і мирний атом виявилися спільниками, вони однакові вбивці. Третя за потужністю економіка світу безсила перед «мирним атомом». Перед стихією, що збунтувалася. За лічені години, та які години – хвилини! – цунамі відносив у океан цілі міста. Після прогресу залишилося тільки сміття прогресу. Кладовище міражів прогресу.

А так званий першокласний захист атомних реакторів виявився лише дитячим одягом для землетрусу в 9 балів. Дитячими повзунками.

Отже, річ не в соціальному ладі – комунізмі чи капіталізмі – а у відносинах між людиною і технологіями, якими вона володіє. Звучить незвично: що вищі технології, то жахливіша катастрофа, але це сьогодні так. Жителям Гаїті, Чилі й Нової Зеландії пощастило, що у них немає «прирученого» атома. Кілька років тому я була на японській атомній станції «Томарі» на острові Хоккайдо. Спочатку побачила її вранці з вікна готелю – наче на березі океану приземлився неземний літальний об'єкт, настільки досконалі були її форми. І білий колір, наче крила чайок.

Люди, які працюють на «Томарі», відчували себе деміургами. Володарями.

Запитали мене про Чорнобиль. Слухали і співчутливо усміхалися. Говорили, що у них, мовляв, таке неможливо. На їх станцію може впасти літак, вона здатна витримати найбільший землетрус – 8 балів.

А цього разу вперше в японській історії було 9 балів. Сучасна людина не хоче зізнатися в обмеженості своїх можливостей. І у Франції я чула: «Наші станції абсолютно надійні». Повторювали мені це і в Америці, і в Швейцарії. А російський академік Александров, батько радянської атомної енергетики, писав, що радянські реактори безпечні, як самовар. Їх можна

будувати на Красній площі, біля Кремля.

Згадую свої перші поїздки в чорнобильську зону: в небі кружляли десятки

вертольотів, на дорогах гриміла військова техніка, йшли навіть танки. Солдати їхали з автоматами. У кого вони мали стріляти? У фізику? Біля киплячого реактора вчені довгий час ходили у звичайних костюмах. Без масок. У Чорнобилі люди ще не мислили на рівні Чорнобиля. Вони поводилися так, як поводилися б під час війни. На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася в чорнобильську.

Навколо був новий світ. І новий ворог. У смерті з’явилося багато незнайомих облич.

Вона була невидимою, її не можна було помацати, і вона не мала запаху. Забракло навіть слів, щоб розповісти, як люди стали боятися води, землі, квітів, дерев. Тому що з людиною ніколи цього ще не траплялося. Все нібито знайоме – той же колір, форма, запах – і все може вбити. Знайомий незнайомий світ. На кілометрах зарядженої землі зрізали верхній заряджений шар і ховали в бетонних контейнерах. Землю хоронили в землі.

Хоронили будинки, машини ... Мили дороги, дрова ...     

 А у штабі з ліквідації аварії на ранкових нарадах буденно обговорювали:

«Це коштуватиме десять людських життів ...», «А на це піде двадцять ...». І таких людей знаходили. Добровольців. Хто після цього скаже, що атомна енергія найдешевша?

Нині у світі працює 440 атомних реакторів майже в 30 країнах.

У США – 103, у Франції – 59, в Японії – 55, у Росії – 31. Достатня кількість,

щоб настав кінець світу. Двадцять відсотків усіх атомних станцій знаходиться в сейсмічно небезпечних зонах. У Білорусі, що найбільше постраждала від чорнобильської аварії, починається будівництво атомної станції на тому місці, де сто років тому був землетрус у 7 балів. Донині про нього нагадують багатометрові рови. Будівництво білоруської АЕС – стрес для нації, у якої ніхто ні про що не запитував. Будувати станцію буде Росія. Під час підписання контракту Путін заявив, що вони побудують атомну станцію, яка буде надійніша від японських. Росія купається в нафтодоларах і має намір випустити у Світовий океан десятки «маленьких Чорнобилів» – плаваючих атомних станцій. Будують їх для продажу в Індонезію, до В'єтнаму. Як тут не згадати російського поета Хлєбнікова, який мріяв про світовий уряд.

Є щось містичне в тому, що в день японської катастрофи головною

подією американського ринку став початок продажу нової версії iPаd, що викликав буквально істерику серед шанувальників компанії Apple. Сьогодні людина чекає від високих технологій тільки зручності і комфорту. І ринок вкладає гроші тільки в те, що дає негайну віддачу. Наше «споживання» невпинно зростає, і саме це називається прогресом. Удосконалюються знаряддя вбивства – і це теж називається прогресом.

Запитайте у чорнобильців, які вмирають від наслідків радіації, запитайте у

дивом уцілілих японців в нинішній катастрофі, у родичів загиблих, які в

них потреби і як вони уявляють прогрес. Що вони оберуть: новий мобільник

і автомобіль чи життя?

Здавалося б, після Хіросіми і Нагасакі, після Чорнобиля цивілізація повинна

вибрати інший шлях розвитку – без’ядерний. З атомної епохи треба виходити. Шукати інші шляхи. А поки що ми живемо зі чорнобильським страхом: земля і будинки без людей, поля знову стають лісами, а в людських будинках живуть звірі. Сотні мертвих електропроводів і сотні кілометрів доріг у нікуди.

Я писала про минуле, а воно виявилося майбутнім.

Світлана Алексієвич, білоруська письменниця

Львівська пошта, квітень №46(1078), 2011

Сонце, повітря та вода

Частка енергії з альтернативних джерел у ЄС перевищила 20%, натомість українці освоїли три стихії менш ніж на 1%

 Понад десять років тому Оксана Денис вирішила, що не чекатиме, поки ЖЕК полагодить дах її домівки. Покрівля будинку на вул. Саксаганського була дірява, як решето, під час кожного дощу у квартирі доводилося ставити відра, куди капала вода. Саме тоді жінка вирішила: полагодить дах самотужки. Проте на цьому не зупинилася й облаштувала таку покрівлю, яка забезпечує її енергією та теплом.

— Я видавала журнал «Ринок інсталяцій. Зелена енергетика», бачила дуже багато варіантів технологій, які забезпечували б водопостачання, опалювання, освітлення, — пригадує пані Денис. — Під час повної заміни даху постало питання про облаштування горища. Це дало змогу моделювати ситуацію типового односімейного будинку. Використовуючи свої знання, застосувала один із варіантів. Зауважу, що це доступно кожному! Крім того, хотіла б розвіяти міф про окупність. Це великий обман, коли нас змушують визначати, чи окупиться річ. Коли людина зводить будинок і ставить дорогий паркан, чи зважає на окупність? Комфорт для нас, мешканців Львова, рівнозначний незалежності від комунальних послуг. Вони погані й дорогі. Покриття даху помешкання Оксани Денис вбирає сонячну енергію. Електрика і тепло вдома — від сонця. А для отримання електричної енергії частину покрівлі покрили жерстю з інтегрованими фотовольтаїчними елементами, які поглинають сонячне світло. Завдяки цьому можна освітлювати всю оселю, навіть узимку. Тому, коли ледь теплі батареї або ж зникає світло, пані Оксану це абсолютно не бентежить. Використовувати класичні блага цивілізації в будинку змушені тоді, коли похмура погода. Для обігріву в приміщенні встановили камін на дровах. Система опалення проходить стінами та підлогою, тому достатньо 30-35 градусів у системі для того, щоб обігріти помешкання. У звичайних системах температура має бути вдвічі вищою. За електрику Оксана Денис платить орієнтовно 200 гривень на місяць, хоча площа її квартири 190 кв. м. — Знаю, що багато моїх колег обладнали аналогічні системи опалення. Але вони не надто це розголошують. Додам, що цілком задоволена тим, як облаштувала помешкання, — наголошує пані Денис.
  Зроби сам
 Почати жити без проблем ЛКП може кожен. Для цього в Україні почали надавати спеціальні кредити за підтримки облдержадміністрації. Влада погодилася покривати частину відсотків за кредит, який мешканці взяли, щоб утеплити приміщення, встановити вікна, котли чи пристрої для отримання енергії з альтернативних джерел. Львів став першим містом в Україні, де надають такі позики. — Програма діє майже рік, представники влади самі запропонували нам співпрацювати. За цей час видали понад 50 кредитів, — розповідає «Газеті» Тетяна Вербицька, заступник директора львівської філії ВАТ «Укрінбанк». — Найпопулярніша покупка — котел для обігріву. Максимально можна отримати в кредит 20 тисяч гривень. Програма банку передбачає видачу кредиту на 75% вартості того обладнання, яке планує придбати клієнт. При цьому максимальний термін кредиту — два роки під 25% річних. 10% річних виплачує той, хто бере кредит, решту 15% погашає влада. Подібні системи почали діяти в Миколаєві та Рівному. До того ж, незабаром облдержадміністрації мають збільшити кількість банків, які надаватимуть такі позики.
Потрібна стратегія
Нині в Україні менш ніж 1% енергії отримують із відновлювальних джерел. Ідеться здебільшого про станції, які працюють для отримання електроенергії. В Європі цей показник сягає 20%!

Нині в Україні менш ніж 1% енергії отримують із відновлювальних джерел. Ідеться здебільшого про станції, які працюють для отримання електроенергії. В Європі цей показник сягає 20%!

 — У Європейському Союзі навіть існує директива «20/20», згідно з якою до 2020 року країни ЄС мають збільшити частку енергії, отриманої з альтернативних джерел, до 20%, — розповідає Ігор Шалайський, головний інженер Інституту відновлювальної енергетики НАН України. — Деякі держави вже перевищили цей рівень, зокрема Німеччина та Голландія. А от у Росії ситуації ще гірша, ніж у нас.
На думку фахівця, нині важливо пояснити людям, що це не тільки краще для довкілля, а й подекуди дешевше, ніж класичні системи опалення й електроенергії. Зокрема, 10 років тому у США досягли рівня собівартості виробництва електроенергії вітростанції 4 євроценти. — Є дуже багато варіантів стимулів, які давно застосовують у країнах Євросоюзу, — зауважує пан Шалайський.
— Насамперед — продаж електроенергії за зеленим тарифом. У Бельгії діє система знижок для встановлення таких пристроїв під назвою «Блакитний сертифікат». Чудових результатів у США досягли завдяки зменшенню податків... Експерт переконаний, що заохочувати українців установлювати прилади для отримання енергії з альтернативних джерел мають масові пільгові кредити на спеціальну техніку.

 Мар’яна Вербовська, Львівська газета №16(665) 19 квітня