Только страх способен нас учить

Світлана Алєксієвич

У японского режиссера Акира Куросава есть фильм «Сны», в котором взрываются все японские атомные реакторы. Гора Фудзияма – в красном огне, а над землей проносятся  облака плутония – 239, стронция – 90, цезия- 137.Люди в это время пьют чай, обсуждают дела, ссорятся, целуются – они еще не знают, что уже обречены. Невидимая смерть вползает в их кровь, мозг, тело. Правду знают только посвященные – несколько ученых - атомщиков. Один из них, захватив портфель с чертежами, уходит на лодке в океан, чтобы покончить жизнь самоубийством от раскаяния. Я вспомнила об этом фильме, когда услышала о землетрясении и цепи непрекращающихся аварий на японских АЭС. 

кадр з фільму "Сни"

Благодаря новым средствам коммуникации мы наблюдаем за японской трагедией в режиме реального времени. Все происходит у нас на глазах. И как будто с нами. Атомный страх сделал мир маленьким. Старый политический словарь: «свои – чужие», «далеко – близко», - уже не работает. Все вспомнили, что чернобыльские радиоактивные тучи на четвертые сутки были над Африкой и Китаем. В европейских магазинах раскупают бытовые дозиметры и таблетки йодистого кальция, блокирующего распространение радиации в организме. Все не отходят от телевизоров. А новостные программы стали похожи на военные сводки.

 Перед нами вопрос: это трагедия Японии или всего человечества? Разве катастрофа не поколебала наше представление о прочности цивилизации? И истинности наших ценностей? Только страх способен нас учить.   Первый атомный урок был Чернобыль. Даже в Библии есть предупреждение о Чернобыле… Но его объяснили тоталитаризмом. Несовершенством советских атомных реакторов, технологической отсталостью, безалаберностью и воровством. русских. Сам атомный миф не пострадал. Шок прошел быстро. Радиация не убивает мгновенно, а когда у человека рак через пять лет – это никого не касается. Но есть статистика, собранная независимыми русскими экологами, о которой молчат – после Чернобыля умерло 1, 5 миллионов человек. И вот второй атомный урок… Авария не на одном, а на одиннадцати японских атомных реакторах. Фукусиму, как и Чернобыль, сегодня знает весь мир.

 Она стала в ряд с Хиросимой и Нагасаки. Военный и мирный атом оказались сообщниками, они одинаковые убийцы. Третья по мощи экономика мира оказалась бессильна перед «мирным атомом». Перед взбунтовавшейся стихией. За считанные часы, да какие часы – минуты!- цунами уносил в океан целые города. После прогресса оставался только мусор прогресса. Кладбище миражей прогресса. А так называемая первоклассная защита атомных реакторов оказалась всего лишь детской одежонкой для землетрясения в 9 баллов. Детскими ползунками. Значит, дело не в социальном строе – коммунизм или капитализм – а в отношениях между человеком и технологиями, которыми он обладает. Звучит непривычно: чем выше технологии, тем чудовищнее катастрофы – но это сегодня так. Жителям Гаити, Чили и Новой Зеландии повезло, что у них нет «прирученного» атома.

кадр з фільму "Сни"

Несколько лет назад я была на японской атомной станции «Томари» на острове Хоккайдо. Сначала увидела ее утром из окна гостиницы – как будто на берегу океана приземлился неземной летающий объект, настолько совершенны были ее формы. И белый цвет, как у крыльев чаек.  Люди, работающие на «Томари» чувствовали себя демиургами. Властелинами. Спросили меня о Чернобыле. Слушали и сочувственно улыбались. Говорили, что у них, мол, такое невозможно. На их станцию может упасть самолет, она способна выдержать 2 самое большое землетрясение – 8 баллов. А на этот раз впервые в японской истории было 9 баллов. Современный человек не хочет признаться в ограниченности своих возможностей. И во Франции я слышала: «Наши станции абсолютно надежны».

 Повторяли мне это и в Америке. И в Швейцарии. А русский академик Александров, отец советской атомной энергетики, писал, что советские реакторы безопасны, как самовар. Их можно строить на Красной площади. Возле Кремля.

 Вспоминаю свои первые поездки в чернобыльскую зону: в небе кружили десятки вертолетов, по дорогам гремела военная техника, шли даже танки. Солдаты ехали с автоматами. В кого они должны были стрелять? В физику? Возле кипящего реактора ученые долгое время ходили в обыкновенных костюмах. Без масок. В Чернобыле люди еще не мыслили на уровне Чернобыля. Они вели себя так, как вели бы себя в войну. На моих глазах до чернобыльский человек превращался в чернобыльского. Вокруг был новый мир. И новый враг. У смерти появилось много незнакомых лиц. Она была не видна, ее нельзя было потрогать, и она не имела запаха.

Не было даже слов, чтобы рассказать, как люди стали бояться воды, земли, цветов, деревьев. Потому, что с человеком никогда этого еще не было. Все как будто знакомое – тот же цвет, форма, запах – и все может убить. Знакомый незнакомый мир. У километров заряженной земли срезали верхний заряженный слой и хоронили в бетонных контейнерах. Землю хоронили в земле. Хоронили дома, машины… Мыли дороги, дрова… А в штабе по ликвидации аварии на утренних планерках буднично обсуждалось: «Это будет стоить десять человеческих жизней…», «А на это уйдет двадцать…». И такие люди находились. Добровольцы. Кто после этого скажет, что атомная энергия самая дешевая? На сегодняшний день в мире работает 440 атомных реакторов, почти в 30 странах. В США – 103, во Франции – 59, в Японии – 55, в России – 31. Достаточное количество, чтобы наступил конец света. Двадцать процентов всех атомных станций стоит в сейсмических опасных зонах.

В Беларуси, больше всех пострадавшей от чернобыльской аварии, начинается строительство атомной станции на том месте, где сто лет назад было землетрясение в 7 баллов. До сих пор о нем напоминают многометровые рвы. Строительство белоруской АЭС стресс для нации, у которой никто ни о чем не спросил. Строить станцию будет Россия. При подписании контракта Путин заявил, что они построят атомную станцию, которая будет надежнее японских. Россия купается в нефтедолларах и запроектировала выпустить в Мировой океан десятки «маленьких Чернобылей» - плавающих атомных станций. Строятся они для продажи в Индонезию, во Вьетнам. Как тут не вспомнить русского поэта Хлебникова, который мечтал о мировом правительстве. Есть что-то мистическое в том, что в день японской катастрофы главным событием американского рынка стало начало продаж новой версии iPаd, вызвавший буквально истерику среди поклонников компании Apple. Сегодня человек ждет от высоких технологий только удобства и комфорта. И рынок вкладывает деньги только в то, что дает немедленную отдачу. Наши «потребление» бесконечно растет, и именно это и называется прогрессом. Совершенствуются орудия убийства – и это тоже называется прогрессом. 

Спросите у чернобыльцев, умирающих от последствия радиации, спросите у чудом уцелевших японцев в нынешней катастрофе, у родственников погибших – какие у них потребности, и как они представляют прогресс. Что они выберут: новый мобильник и автомобиль или жизнь? 3 Казалось бы, после Хиросимы и Нагасаки, после Чернобыля цивилизация должна выбрать другой путь развития – безъядерный. Из атомной эпохи надо выходить. Искать другие пути. А пока мы живем с чернобыльским страхом: земля и дома без человека, поля снова становятся лесами, а в человеческих домах живут звери. Сотни мертвых электрических проводов и сотни километров дорог в никуда.

Я писала о прошлом, а оно оказалось будущим. Март 2011

Українською:

У японського режисера Акіра Куросави є фільм «Сни», у якому вибухають усі японські атомні реактори. Гора Фудзіяма – в червоному вогні, а над землею пролітають хмари плутонію – 239, стронцію – 90, цезію – 137. Люди в цей час п'ють чай, обговорюють справи, сваряться, цілуються – вони ще не знають, що вже приречені. Невидима смерть уповзає в їхню кров, мозок, тіло. Правду знають тільки посвячені – кілька вчених-атомників. Один із них, захопивши портфель із кресленнями, відпливає на човні в океан, щоб покінчити життя самогубством через каяття.

Я згадала про цей фільм, коли почула про землетрус і ланцюг

безперервних аварій на японських АЕС.

Завдяки новим засобам комунікації ми спостерігаємо за японською трагедією в режимі реального часу. Все відбувається ніби в нашій присутності. І ніби з нами.  Атомний страх зробив світ маленьким. Старий політичний словник: «свої – чужі», «далеко – близько» – уже не актуальний. Всі пригадали, що чорнобильські радіоактивні хмари на четверту добу були над Африкою та Китаєм. У європейських магазинах розкуповують побутові дозиметри і таблетки йодованого кальцію, що блокують накопичення радіації в організмі. Усі не відходять від телевізорів. А програми новин стали схожими на воєнні зведення.

Перед нами запитання: це трагедія Японії чи усього людства? Хіба катастрофа не похитнула наші уявлення про міцність цивілізації? Й істинність наших цінностей?

Тільки страх здатний нас учити.

Першим атомним уроком був Чорнобиль. Навіть у Біблії є попередження про Чорнобиль….

Але його пояснили тоталітаризмом. Недосконалістю радянських атомних реакторів, технологічною відсталістю, нехлюйством і злодійством росіян. Сам атомний міф не постраждав. Шок минув швидко. Радіація не вбиває миттєво, а коли у людини діагностують рак через п’ять років – це нікого не стосується. Але ж є статистика, яку зібрали незалежні російські екологи, про яку мовчать – після Чорнобиля померло 1,5 мільйона людей.

І ось другий атомний урок ...

Аварія не на одному, а на одинадцяти японських атомних реакторах. Фукусіму, як і Чорнобиль, сьогодні знає весь світ. Вона стала в ряд з Хіросімою і Нагасакі. Військовий і мирний атом виявилися спільниками, вони однакові вбивці. Третя за потужністю економіка світу безсила перед «мирним атомом». Перед стихією, що збунтувалася. За лічені години, та які години – хвилини! – цунамі відносив у океан цілі міста. Після прогресу залишилося тільки сміття прогресу. Кладовище міражів прогресу.

А так званий першокласний захист атомних реакторів виявився лише дитячим одягом для землетрусу в 9 балів. Дитячими повзунками.

Отже, річ не в соціальному ладі – комунізмі чи капіталізмі – а у відносинах між людиною і технологіями, якими вона володіє. Звучить незвично: що вищі технології, то жахливіша катастрофа, але це сьогодні так. Жителям Гаїті, Чилі й Нової Зеландії пощастило, що у них немає «прирученого» атома. Кілька років тому я була на японській атомній станції «Томарі» на острові Хоккайдо. Спочатку побачила її вранці з вікна готелю – наче на березі океану приземлився неземний літальний об'єкт, настільки досконалі були її форми. І білий колір, наче крила чайок.

Люди, які працюють на «Томарі», відчували себе деміургами. Володарями.

Запитали мене про Чорнобиль. Слухали і співчутливо усміхалися. Говорили, що у них, мовляв, таке неможливо. На їх станцію може впасти літак, вона здатна витримати найбільший землетрус – 8 балів.

А цього разу вперше в японській історії було 9 балів. Сучасна людина не хоче зізнатися в обмеженості своїх можливостей. І у Франції я чула: «Наші станції абсолютно надійні». Повторювали мені це і в Америці, і в Швейцарії. А російський академік Александров, батько радянської атомної енергетики, писав, що радянські реактори безпечні, як самовар. Їх можна

будувати на Красній площі, біля Кремля.

Згадую свої перші поїздки в чорнобильську зону: в небі кружляли десятки

вертольотів, на дорогах гриміла військова техніка, йшли навіть танки. Солдати їхали з автоматами. У кого вони мали стріляти? У фізику? Біля киплячого реактора вчені довгий час ходили у звичайних костюмах. Без масок. У Чорнобилі люди ще не мислили на рівні Чорнобиля. Вони поводилися так, як поводилися б під час війни. На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася в чорнобильську.

Навколо був новий світ. І новий ворог. У смерті з’явилося багато незнайомих облич.

Вона була невидимою, її не можна було помацати, і вона не мала запаху. Забракло навіть слів, щоб розповісти, як люди стали боятися води, землі, квітів, дерев. Тому що з людиною ніколи цього ще не траплялося. Все нібито знайоме – той же колір, форма, запах – і все може вбити. Знайомий незнайомий світ. На кілометрах зарядженої землі зрізали верхній заряджений шар і ховали в бетонних контейнерах. Землю хоронили в землі.

Хоронили будинки, машини ... Мили дороги, дрова ...     

 А у штабі з ліквідації аварії на ранкових нарадах буденно обговорювали:

«Це коштуватиме десять людських життів ...», «А на це піде двадцять ...». І таких людей знаходили. Добровольців. Хто після цього скаже, що атомна енергія найдешевша?

Нині у світі працює 440 атомних реакторів майже в 30 країнах.

У США – 103, у Франції – 59, в Японії – 55, у Росії – 31. Достатня кількість,

щоб настав кінець світу. Двадцять відсотків усіх атомних станцій знаходиться в сейсмічно небезпечних зонах. У Білорусі, що найбільше постраждала від чорнобильської аварії, починається будівництво атомної станції на тому місці, де сто років тому був землетрус у 7 балів. Донині про нього нагадують багатометрові рови. Будівництво білоруської АЕС – стрес для нації, у якої ніхто ні про що не запитував. Будувати станцію буде Росія. Під час підписання контракту Путін заявив, що вони побудують атомну станцію, яка буде надійніша від японських. Росія купається в нафтодоларах і має намір випустити у Світовий океан десятки «маленьких Чорнобилів» – плаваючих атомних станцій. Будують їх для продажу в Індонезію, до В'єтнаму. Як тут не згадати російського поета Хлєбнікова, який мріяв про світовий уряд.

Є щось містичне в тому, що в день японської катастрофи головною

подією американського ринку став початок продажу нової версії iPаd, що викликав буквально істерику серед шанувальників компанії Apple. Сьогодні людина чекає від високих технологій тільки зручності і комфорту. І ринок вкладає гроші тільки в те, що дає негайну віддачу. Наше «споживання» невпинно зростає, і саме це називається прогресом. Удосконалюються знаряддя вбивства – і це теж називається прогресом.

Запитайте у чорнобильців, які вмирають від наслідків радіації, запитайте у

дивом уцілілих японців в нинішній катастрофі, у родичів загиблих, які в

них потреби і як вони уявляють прогрес. Що вони оберуть: новий мобільник

і автомобіль чи життя?

Здавалося б, після Хіросіми і Нагасакі, після Чорнобиля цивілізація повинна

вибрати інший шлях розвитку – без’ядерний. З атомної епохи треба виходити. Шукати інші шляхи. А поки що ми живемо зі чорнобильським страхом: земля і будинки без людей, поля знову стають лісами, а в людських будинках живуть звірі. Сотні мертвих електропроводів і сотні кілометрів доріг у нікуди.

Я писала про минуле, а воно виявилося майбутнім.

Світлана Алексієвич, білоруська письменниця

Львівська пошта, квітень №46(1078), 2011