49 років самотності

За кілька років більшість львівських лісів ризикує опинитися в пастці високих парканів. Причина такої несправедливості — кілька речень у Лісовому кодексі України та нахабність товстосумів


За останні п’ять років брюховицькі ліси біля Львова все більше нагадують Бермудський трикутник. Рік за роком за мурами зникають нові ділянки, ліс шматують на клаптики для тих, хто хоче та може собі дозволити жити на лоні природи. Ті ж, хто звик тут проводити своє дозвілля, змушені шукати іншу територію. Те, що, згідно із законом, є «власністю громадян країни» перетворюється на зону з товстенними і височенними парканами. 2006 року автори змін до внесли до нормативного документа графу про «довгострокове тимчасове користування лісами», відтоді всі охочі беруть своє — 49 років користування, — а екологи з останніх сил намагаються стерти цю норму з українського законодавства.

Земля розбрату
На брюховицький ліс знову накинули оком. Два тижні тому син одного з відомих депутатів ВР забажав узяти в оренду ділянку площею 2,5 га для будівництва відпочинкового комплексу. Альтанки, мангал, кухня, павільйони — ось що хоче бачити на цьому місці новоспечений інвестор. Натомість комісія природокористування, охорони довкілля та благоустрою Львівської міської ради має щодо цього іншу думку.
— Це кліматологічно-оздоровча територія, тому неприпустимо, щоб тут зводили, кому що заманеться. Люди тут лікуються. Я ніколи не дозволю, щоб у лісі таке розбудували, — розповіла «Газеті» Віра Лясковська, член постійної комісії природокористування, охорони довкілля та благоустрою Львівської міської ради. — Ділянка перебуває в подвійному підпорядкуванні — Державного об’єднання «Львівліс» і Львівської міської ради. Площа лісу — 2300 гектарів, таке враження, що незабаром територію поділить між собою кілька осіб. Ми відмовилася підтримати проект сина депутата, після чого отримали від охочого взяти в оренду ділянку лист із таким змістом: «Проект парку для сімейного відпочинку ніяк не загрожує екології, а навпаки, перетворить стихійне сміттєзвалище на місце цивілізованого та доступного відпочинку львів’ян, може стати місцем етнокультурних заходів, фестивалів. У демократичній цивілізованій країні бути чи не бути інвестиційним проектам залежить не від упереджених стереотипів однієї особи... Інакше може здатися, що одне особисте «ніззя, бо ніззя» залишить смітник смітником...»
Парадоксально, але, попри те, що чоловік називає ліс «смітником», саме тут він хоче створити зону відпочинку. За словами В. Лясковської, це не єдина ситуація, коли доводиться відстоювати клаптик лісу: охочі отримати тут землю з’являються щороку. Кілька років тому вони навіть організовували виїзд до лісу із журналістами та показували їм кілька ділянок, що їх загородили орендарі. Серед колекції можновладців навіть кілька соток землі для вигулу собак.
Водночас норма Лісового кодексу спровокувала низку інших резонансних конфліктів навколо цінних лісових насаджень. Так, у Коблевському районі Миколаївської області 2009 року в ДТКЛ було передано лісові ділянки, які є… пляжною зоною Чорного моря. Нові «лісокористувачі» обмежили відпочивальникам доступ до узбережжя, висунули фінансові вимоги керівникам баз відпочинку. В Канівському районі Черкаської області 2010 року на таких самих засадах приватні особи отримали лісові ділянки на березі Дніпра. А місцеві мешканці втратили доступ до місць традиційного збору грибів, ягід, відпочинку та риболовлі.

Кодекс слід змінити
Про нахабність товстосумів у відносинах «людина-природа» говорять і юристи.
— Особи, які отримали в оренду лісові ділянки на 50 років, поводяться, як власники: огороджують територію парканами, виставляють охорону, не допускають на «свою» землю не лише пересічних людей, а й представників контролюючих органів. Така ситуація порушує екологічні права місцевих жителів, — пояснює «Газеті» Наталія Шпег, юрист МБО «Екологія-Право-Людина».
З огляду на абсурдність Лісового кодексу, Національний екологічний центр України (НЕЦУ) та львівські юристи з «Екологія-Право-Людина» написали лист до Верховної Ради. Вони вважають, що потрібно змінити статтю, яка дозволяє «довгострокове тимчасове користування лісами». Звернення екологів скерували до Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування. Щоправда, наразі членам комітету нічого не відомо про лист. Зокрема, Іван Заєць, народний депутат і заступник голови цього відомства, попросив журналіста «Газети» надіслати йому цей текст для докладного ознайомлення.
— Утім комітет уже переадресував лист Державному агентству лісових ресурсів, — зауважує Н. Шпег. — Держагентство пише, що опрацювало результати аналітичного дослідження в рамках Регіональної екологічної програми ФЛЕГ і «своє відображення вони знайдуть у нормативно-правових актах». Але коли ці акти набудуть чинності — не знає ніхто...

Білі нитки кодексу
Олег Сторчоус, експерт Світового банку й автор Аналізу правової регламентації ДТКЛ у рамках Регіональної екологічної програми ФЛЕГ (про який згадує в листі Державне агентство), наголошує, що недоліків тут іще багато.
— Через таку недосконалість законодавства виникли гострі конфлікти між громадою та лісокористувачами, зацікавлені сторони ініціювали судові спори, — розповідає О. Сторчоус. — Реальний стан справ у цій галузі свідчить про те, що влада виділяла лісові ділянки без дотримання принципів прозорості. Відтак можна стверджувати, що на сьогодні правовий інститут довгострокового тимчасового користування лісами небезпідставно набув в Україні корупційного забарвлення.
До того ж, у Лісовому кодексі не врегульовано поняття «корисні властивості лісів»: строк використання корисних властивостей, умови й обмеження їх використання, відповідальність у разі погіршення стану корисних властивостей лісів. У таких умовах під час використання корисних властивостей лісів існує реальна загроза знищення природи. Торік у нашій країні діяли сотні договорів довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками, лісокористувачам різних форм власності виділено тисячі гектарів. Якщо зміни до кодексу не внесуть, то, вочевидь, ласих на лісову територію більшатиме. Про хибність оренди лісів говорить й один з авторів Лісового кодексу, почесний директор Інституту екології Карпат НАНУ Михайло Голубець. Михайло Андрійович вважає, що свавілля з орендою лісів породжує ментальність українців.
— Ми просто не доросли до цього. Переконаний, що нині передавати лісові ділянки в оренду неприйнятно, адже опісля їх використовують дуже нераціонально, — пояснює академік.
На думку М. Голубця, спершу варто практикувати оренду тривалістю щонайбільше 10 років, можливо, тоді абсурдних ситуацій із парканами буде значно менше.

Фахівці не мають наміру зволікати зі зміною законодавства і вважають, що доцільно влаштувати «круглий стіл» і громадські слухання з цього приводу. «Правила використання корисних властивостей лісів» може розробити КМ, тож якби це було зроблено раніше, то п’ять років українці могли прожити без «лісових перипетій».

Мар’яна Вербовська, "Львівська газета" 22 грудня 2011 року №52(648)

Мисливці за привидами

Депутати втретє прагнуть «просунути» зміни до Закону «Про природо-заповідний фонд», які дозволять полювати в заповідниках і національних парках. Якщо цього місяця такі нововведення ухвалять, то низка унікальних тварин і птахів ризикує остаточно зникнути з українських горизонтів

Парламентарії пропонують дозволити мисливцям полювати на території заповідників. Від такої ідеї незалежні екологи, м’яко кажучи, не в захваті й застерігають: в українських заповідниках немає достатньої кількості тварин для полювання, дозвіл на відстріл просто зітре їх із лиця землі. «Полювання в заповіднику — це своєрідна примара, до того ж короткотривала», — вважає Володимир Борейко, директор Київського еколого-натуралістичного центру, який активно протистоїть зареєстрованому законопроекту. Водночас це вже третя спроба народних обранців отримати дозвіл на полювання в заповіднику, але щоразу здоровий глузд у ВР таки перемагав. Поки що.

Закони Африки
Із 2005 року Оксана Марискевич, заступник директора Інституту екології Карпат, бореться з бюрократією та намагається відновити популяцію зубрів в Україні. Фактично кожну тварину обліковано, саме тому їм поселяють у національні парки та заповідники.
— Якщо ухвалять зміни, то це означатиме, що напрацювання останніх десятиліть марні, — розповідає «Газеті» О. Марискевич. — Тому моє ставлення до цього дуже негативне. А ще мене дивує, що в мотивації змін до закону звучить аргумент: мовляв ті, хто мешкає біля заповідних територій, прагнуть тут полювати, а їм не дають. Це — абсурд.
Окрім сумнівного аргументу про місцевих мешканців, у пояснювальній записці до змін депутати пишуть, що аналогічна практика мисливського туризму динамічно розвивається, зокрема, у національних парках Африки.
— Але ж досвід збереження тварин у США та Канаді значно ефективніший, там ніхто не дозволяє стріляти. Для мене очевидно одне — хлопці дуже хочуть постріляти, — спростовує аргумент нардепів В. Борейко.
Як пояснив «Газеті» пан Борейко, за роки незалежності в Україні було вбито мисливцями від 30% до 70% дичини. Єдина територія, де звірі залишилися, — заповідні фонди, які становлять лише 4% території. Нині найстрашніший сон для еколога — затвердження нововведень. Після цього, за його прогнозами, в країні різко скоротиться кількість диких гусей, лосів, вовків і зубрів.

Заповідник має заробити
Автори проекту змін до закону нині переконані, що допоможуть тим, хто мешкає неподалік заповідних територій. Зокрема Валерій Камчатний розповідає, що хоч сам не має рушниці, полювати не хоче і не буде, але тонкощі мисливського туризму розробляв на основі іноземного досвіду. Він вважає, що зараз до законопроекту упереджене ставлення, яке, на його думку, зовсім недоречне.
- Я можу або помилятися, або навпаки бути героєм. Життя нас розсудить. Я думаю, що ситуація повинна бути абсолютно спокійна. У нас є гарні закони, але як їх потім застосовують – тому крім шкоди нічого не виходить, - розповідає „Газеті” Валерій Камчатний, один із авторів змін до закону. - Дійсно, на перший погляд, це може здатися поганою ідеєю, але деяких категорій громадян – це вихід із ситуації у якій вони опинилися. Тому не треба шукати чорну кішку у темній кімнаті, особливо якщо там її немає. Можливо, це одна з таких ситуацій.
Окрім того, за словами нардепа, саме цей вид діяльності в значній мірі повинен був забезпечувати надходження коштів до національних парків на їх утримання та подальший розвиток.
Останній Бастіон Червоної книги
За словами працівників Національного природного парку „Сколівські Бескиди”, українці і без нововведення відстають на тлі інших країн Європи за кількістю тварин.
- Це острівець безпеки тварин, тому дозволити мисливський туризм не узгоджується зі смислом охоронних територій, сама суть заповідника зникає, адже він створений для того, щоб убезпечити тварин від небезпеки, - коментує „Газеті” Олег Куликів, старший науковий співробітник НПП „Сколівські Бескиди”.
До того ж, у Законі „Про туризм” немає пояснень, чим цей туризм відрізняється від полювання. І попри те, що ініціатори змін до закону пропонують дозволити полювання лише на частині заповідних територій, тобто у зонах антропогенних ландшафтів, які зазвичай розташовані поруч із населеними пунктами, це означатиме відкриття всієї території природно-заповідного фонду для мисливців. Реальних розміток і розділень різних зон на території заповідників чи національних парків насправді немає. Цього місяця зміни до Закону України „Про природно-заповідний фонд України” розглядатимуть у парламенті, екологи вже встигли охрестити цей розгляд „тестом на адекватність” і з пересторогою чекають на результат.

Мар’яна Вербовська 8 грудня 2011 року №49(646) «Львівська газета»
фото:ТСН

Музей покинутих секретів

Навіть після 16 років ремонту Львівський природознавчий музей не може відчинити свої двері для відвідувачів. Через брак фінансування три експозиційні поверхи та 360 тисяч виставкових одиниць простоюють без діла



Державний природознавчий музей НАН України, що на вул. Театральній, із 1995 року не бачив відвідувачів. Свого часу цей заклад прирівнювали до Британського природознавчого музею, нині про нього знають одиниці, виросло покоління, яке не здогадується, що шкільні уроки біології можна підкріпити “очною ставкою” з жуком-голіафом та скелетом мамонта.

Секрет№1: контакти – рушій прогресу

Колапсом у ремонті стала економічна криза. Музей йшов на фініш, відкриття було фактично на носі, але безгрошів’я 2008-2009 років не просто відтягнуло момент відкриття, але й збільшило необхідну для закінчення суму, позаяк матеріали постійно дорожчали. У 2010 році музейники отримали тільки 300 тисяч гривень – це п’ята частина потрібного. Натомість цього року навесні справа із закінченням ремонту у музеї нарешті пожвавилася. У квітні Андрій Садовий особисто мав розмову з Борисом Патоном, Президентом Національної академії наук, якій підпорядкований музей.
- Під час розмови Борис Патона зателефонував до Миколи Азарова, Прем’єр-Міністра України. Того ж дня Азаров сформулював доручення до Міністра фінансів обговорити спосіб розв’язання цього питання. Після того настала гаряча пора відпусток і нас попросили нагадати про себе у серпні, - розповідає „Газеті” Юрій Чорнобай, директор Державного природознавчого музею.
Вони про себе нагадали і гроші таки надійшли, восени музей отримав 800 тисяч гривень, але не без „але”. Держказначейство раптом засумнівалося у документах щодо ремонту будівлі і почало вимагати, аби усі дозволи на ремонт і на проект природознавці отримали заново.
- Це виглядало як наруга над здоровим глуздом, але ми провели роз’яснювальну роботу і все зробили, - резюмує Юрій Чорнобай.
Як розповів „Газеті” Микола Корольов, заступник директора Державного природознавчого музею із загальних питань, нині активно працюють над закінченням двох брам до музею, тому у 2012 році вони мають велику надію відкрити їх для школярів та студентів.

Секрет №2: унікальна експозиція

Поки брама в музей зачинена діти та студенти втратили ілюстрацію біологічної історії. На заході такий екотуризм один із найпопулярніших, тому зараз Львів втрачає подвійно: бо не може проілюструвати біологічну еволюцію і не може на цьому заробити. Історію із львівським музеєм називають навіть „злочином”, бо під замком унікальна колекція. Експонатів стільки, що навіть коли музей відкриють виставити їх одночасно не зможуть фізично. Тому майбутню виставку змінюватимуть щокварталу.
- Аналогів надбання Дідушицького (польський меценат –природознавець, який заснував музей – „Газета”) ви справді не знайдете. Це розкішна колекція експонатів, тому якби можна було знайти меценатів, які б про спонсорували відкриття - це було б чудово! – коментує „Газеті” Дзвени слава Мамчур-Калинець, проректор ЛНУ імені І. Франка з навчально-виховної роботи. – Тим, хто зараз цікавиться біологічною історією пораджу відвідувати зоологічний музей біологічного факультету на вул. Грушевського. Тут теж добра колекція: від скелетів морської корови до експонатів привезених із Антарктиди.

Секрет №3: музей функціонує

Музей закритий, але тут активно працюють понад 50 людей. З них шість докторів наук і вісімнадцять кандидатів наук.
- Ми функціонуємо як науково-дослідна установа НАНУ. Досліджуємо теми генетичного походження структури класифікації основних груп тварин. В нас досі є плановий збір експонатів, продовжуємо дослідження певних груп рослин та тварин. Є загальне завдання інвентаризації. За 16 років наш штат фактично не змінився. Ми створили три наукові відділи, - розповідає Юрій Чорнобай.
Науковці черпають досвід сусідніх країн і мають низку напрацювань, усі „карти” обіцяють відкрити вже незабаром. До закриття музей щороку відвідувало понад 100 тисяч осіб. Після відкриття керівництво планує приймати й удвічі більше, та й масштаби музею це дозволяють. Проте наразі головним секретом залишається дата відкриття музею. Коли саме колекцію зможе оцінити кожен охочий не береться прогнозувати ніхто, адже причина одна із найбанальніших у світі: грошей нема і невідомо коли будуть. Попри сумні перспективи львівські природознавці навчилися себе підбадьорювати і нагадують: Московський музей Дарвіна лагодили два десятиліття, тепер він один із найпопулярніших у російській столиці.
Мар’яна Вербовська "Львівська газета" №48(645) 1 грудня 2011 року

Гори, бринза та сопілка

Колоритні карпатські продукти переживають кризу. Викреслити їх зі списку „таких, що вимирають” зможе тільки вдала промоція

Пан Назар, мешканець Львівщини, останні кілька років займається пасікою. Меду виходить хоч і не багато, але рідним та знайомим його вистачає. Робити продукт на продаж він вже не ризикує, вважає, що він втратив свою цінність.
- Українці втратили традицію і культуру їсти мед. Раніше мед був гордістю, ласощами і медикаментом. Тепер його мало хто цінує, - каже пасічник „Газеті”.
У той же час на Франківщині відзначають подібну проблему - люди відмовляються від вівчарства. Тримати тварин – надто копітка робота. Тому овече молоко та шерсть стають екзотикою. Франківські газди щороку виганяють все менше овечок на полонини – це факт. Водночас на міських ринках покупці щораз ретельніше вибирають карпатські продукти, попит на них не впав, не зникла й традиція, люди втратили довіру до якості того, що купують.

Бренд житиме

Нині українці активно працюють над створенням карпатського бренду, до якого входитимуть унікальні колоритні здобутки гір. Фахівці стверджують, якщо його вдасться сформувати, мешканці гірських районів матимуть стабільний прибуток і вихід на європейський ринок. Над аналогічною концепцію десять років тому ламали голову у Швейцарії, зараз їхній бренд має шалену популярність і авторитет у країні, бо усі хочуть купувати автентичне та унікальне. Саме представники Швейцарії порадили українцям скористатися їхніми здобутками у себе. Досвід Швейцарії засвідчив, що продукція з віддалених куточків країни досі викликає довіру у покупців.
- Свого часу у Швейцарії виникали проблеми з тим, де взяти автентичний продукт. Ніхто не міг гарантувати 100% якості. Тоді ми створили бренд “Кулінаріум”, який об’єднує у собі набір продуктів, які виготовляють тільки у певних регіонах нашої країни. Купуючи продукт, ви на наліпці відразу бачите, з якого регіону він привезений. Правила дуже жорсткі, аби не втрати довіру у клієнтів, усі речі маркують і перевіряють. Таким чином ви можете бути впевнені на 100%, що молоко привезли саме з області, яка зазначена на упаковці, - розповідає Тобіас Айзенрінг, лідер проекту FiBL (Дослідний інститут органічного сільського господарства) та керівник проекту Швейцарського дослідного інституту в Україні.
Томас Айзерінг вважає, що українці можуть поексперементувати зі своїм брендом і не повторювати того, що встигла зробити Швейцарія. Для того, аби глибше пізнати смаки українців, Швейцарський інститут FiBL замовив дослідження думок людей, які мешкають у Карпатах щодо місцевих традиційних продуктів і послуг. Соціологічні дослідження проведені у Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Львівській областях, показали, що тут дійсно не прагнуть обмежувати карпатський бренд харчами. Серед найпопулярніших асоціацій з Карпатами: бринза, бануш, джерельна вода, трав’яні чаї, мед, ліжники, сопілки, гори, відпочинок...

Недоліки новації

- Я вже п’ять років займаюся екофермерством і можу сказати, що українські продукти дуже популярні закордоном. Найчастіше замовляють український мед, варення та компоти. Це продукти, яким довіряють і які зараз дуже популярні, - розповідає „Газеті” Павло Тизеш, фермер.
Разом із букетом перспектив карпатські підприємці зауважують, що ініціатива може мати і низку недоліків. Зокрема прогнозують, що перехід на масове виробництво може негативно позначитися на якості продукції, виробники не зможуть врегулювати співпрацю, побоюючись конкуренції, а нова структура може стати ще одним гальмом у виробництві...
- Думаю, що багато із перелічених недоліків можна буде уникнути, - коментує „Газеті” Юрій Оглашенний, експерт з безпеки харчових продуктів проекту Європейського Союзу. – Якщо бренд справді запрацює і почне набирати обертів – це буде чудовим шансом для регіону. Важливо, як на мене, щоб місцеві люди не виконували другорядну роль, а керували справою, регулювали попит та пропозицію.
Серед ключових напрямків розробки бренду три речі: харчові продукти, нехарчові продукти, сервіс. На думку Юрія Оглашенного, найбільшу популярність здобудуть саме харчові продукти, зокрема сир, молоко, мед. Нині карпатські підприємці створюють ініціативну групу, де, власне, і сформулюють, які товари слід внести у список. А орієнтовно за п’ять років бренд має стати впізнаваним.
- Я не кажу, що Карпати – пуп землі, - каже „Газеті” підприємець із Чернівців. – Просто вважаю, що прожити життя і не з’їсти бринзи та буцу, то те саме, що змарнувати час. Думаю, Карпатський бренд допоможе цього уникнути.

Мар’яна Вербовська, 24 листопада 2011 року №47, "Львівська газета"

Через зірки в хащі

Із нового року за нечесними сокирами в лісі чиновники Міністерства екології та природних ресурсів України спостерігатимуть… із космосу. Незалежні ж екологи переконані — 50 млн. грн., які витратять на систему, просто викинуть на вітер

Мінекоприроди планує змінити тактику боротьби з нелегальним вирубуванням. Постійне супутникове спостереження за тим, що відбувається в лісах, зокрема карпатських, стане першим етапом реалізації в Україні нового масштабного проекту — впровадження системи космічного моніторингу екологічної ситуації. Юридичної сили фотографії поки що не матимуть, інформація стане матеріалом для ухвалення рішень про позапланові перевірки відповідними підрозділами Державної екологічної інспекції України. Коли ж світлини отримають юридичну силу, чиновники не повідомляють. Відповіді наразі складно знайти й щодо низки інших запитань до новації...

Вигляд зверху

Як повідомили «Газету» в Міністерстві екології, тендер відкрито і всі охочі можуть узяти участь. До кінця 2011-го систему космічного моніторингу планують запустити. Процес хочуть зробити швидшим і додають, що прагнуть двічі на рік отримувати знімки ситуації в лісах.
— Усім відомо, особливо на Західній Україні, скільки вирубують лісу. Ніхто не контролює законно чи незаконно вирубують дерева. Нині ми можемо лише за фактом, через декілька років, встановити, що дійсно відбулося знищення лісового фонду держави. Але завдяки впровадженню системи моніторингу наше реагування стане значно оперативнішим, — коментує «Газеті» Михайло Темнік, радник міністра екології та природних ресурсів. — Звісно, виявивши зміни, ми вживатимемо негайних заходів. Також за допомогою цієї системи проводитимемо моніторинг несанкціонованих сміттєзвалищ і незаконного будівництва.
Ба більше, за словами радника, передбачають, що система в автоматичному режимі фіксуватиме розмір збитків, завданих державі. Щоправда, як саме — наразі не відомо. Під час вивчення цієї теми у відомстві з’ясували, що розміри штрафів не можуть компенсувати збитки, завдані Україні. Наприклад, у Росії чи США штрафи за шкоду довкіллю в рази більші. Тому, кажуть «Газеті» в Мінекоприроди, вони обов’язково порушуватимуть питання про збільшення штрафів за недотримання природоохоронного законодавства. З огляду на те, що штрафи та компенсація збитків — це різні речі, то відомству, вочевидь, слід бути уважнішим із термінологією. Штраф — це покарання, а відшкодування збитків — це компенсація завданої шкоди, збитки рахують окремо.
— Усі підготовчі роботи для запуску проекту завершать до кінця року. Бюджетні кошти на цей рік — 50 млн. грн. — уже виділено. Цього вистачить, аби забезпечити впровадження програми, — запевнив Микола Злочевський, міністр екології, в одному з коментарів для ЗМІ.
Також для масового контролю планують створити веб-ресурс, за допомогою якого громадськість зможе у вільному доступі бачити інформацію з космосу.
Чиновники не дають відповіді на два запитання: чи буде змога порівняти свіжі фото з даними минулих років та за допомогою яких методів оброблятимуть знімки. Бо головне в космічних методах навіть не сама фотографія, а її трактування.

Система не нова

Олег Часковський, доцент кафедри лісової таксації та лісовпорядкування Лісотехнічного університету України, розповідає «Газеті», що космічні спостереження за лісом в нашій країні — практика не нова. Щоправда, раніше це цікавило винятково науковців. Чиновники, які опікуються лісом, просто не брали до уваги їхні напрацювання.
— У Державному агентстві лісових ресурсів досі не брали до уваги наших напрацювань, казали, що система не апробована і не дає достовірного результату. Мовляв, наразі не довіряють таким результатам, або не хочуть довіряти, — каже О. Часковський. — Я досліджував таку технологію разом із берлінськими вченими в Українських Карпатах. Ми порівнювали знімки різних років і там, звісно, було чітко видно, де проводили вирубування. Це безкоштовні фото «Ландсату». Є багато інших і кращих світлин, але вони платні, а ми використовували безкоштовні. Тому на своїх картинках не могли побачити вибіркові рубки. На жаль, за допомогою таких картинок не вдалося припинити винищення лісу.
Сама система моніторингу не завадить нелегальному вирубуванню. Ще 2007 року в міжнародному науковому журналі Remote Sensing and Environment вийшла стаття Олега Часковського у співавторстві з німецькими колегами, у якій на основі супутникових знімків за різні роки проаналізовано зміну лісового покриття та нелегальне вирубування в Українських Карпатах за 1986-2007 роки. Проте урядовці не звернули на неї жодної уваги.

Ліси видно, проблеми — ні

Громадськість ставиться до новонародженого проекту зі скепсисом, мовляв, проблему бачили й раніше. Її просто не вирішували. Мапа лісових недуг надто широка, з космосу це ніхто не побачить і не вирішить. Міністерство вже отримує сотні скарг, але зреагувати може не завжди.
— Ми й без того завалюємо Міністерство екології листами, інформуємо, де саме вирубують, але вони ніяк на це не реагують. То для чого витрачати величезні гроші, — ділиться з «Газетою» Володимир Борейко, директор Київського еколого-культурного центру. — Річ не в тому, що вони не знають, де і хто вирубує, а в тому, що просто не роблять нічого. Не бачу сенсу кидати гроші на вітер. Єдиний спосіб — ловити злочинця «на гарячому». За кордоном чудово працюють «гарячі лінії», куди телефонують усі, хто помітив нелегальне вирубування. Миттєво виїжджає мобільна група й винуватців карають. А в нас ані «гарячої лінії», ні мобільної групи, ні покарання.
Із цим експертом погоджується й Ігор Сіренко, голова Ревізійної комісії Національного екологічного комітету. Нова система дозволить оцінити тільки геометричні параметри в нелегальних вирубуваннях, а це — дещиця в комплексі проблем лісу. Він вважає, що виявити незаконне вирубування можна, проте чи зможе Міністерство екології адекватно зреагувати на побачене? До того ж, є низка проблем, які з висоти ніхто не розгледить.
До прикладу, дуже часто призначають санітарне вирубування на цілком здорових ділянках лісу. В такий спосіб позбуваються не найгірших дерев, а найкращих. А потім продають ці «дрова» як ділову деревину. Також буває, що дозвіл узяли на одну площу, а вирубують зовсім іншу.
— Нині немає точної інформації про те, скільки є легальних і нелегальних вирубок. За космічними знімками можна було б це порівняти. Ми теж інколи це робимо та шукаємо картинки в Google, — коментує «Газеті» Ігор Сіренко.


Що далі в ліс…

Окрім скепсису екологів, сумнівів на користь нового моніторингу додають результати соціологічних опитувань. Якби чиновники уважніше ставилися до них, то й шляхи боротьби за природу могли би бути іншими. Соціологічні дослідження проблем лісу давно свідчать про необхідність глибоких змін у цій сфері.
— І експертні, й масові опитування, що їх провели під час фінансованої ЄС програми Правозастосування та управління у лісовому секторі, свідчать: опитані вважають стан природних ресурсів у місцях їхнього проживання незадовільним і навіть загрозливим. Серед основних причин такого стану речей респонденти називають відсутність належного контролю з боку влади; поєднання функцій природозахисту та природокористування в одному державному органі; корумпованість державних дозвільних інституцій; недбале ставлення громадян до лісу, — підсумовує низку досліджень Олександр Стегній, доктор соціологічних наук, експерт програми ЕНПІ-ФЛЕГ. До речі, результати «флегівських» досліджень значною мірою збігаються із висновками опитувань іншої міжнародної програми — ФОРЗА та проведених компанією TouchPoll. Це засвідчив так званий ре-аналіз, коли порівнювали результати одинадцяти соціологічних опитувань, проведених за останні сім років.
Респонденти низки опитувань вказують на велику кількість приватних незареєстрованих пилорам, налагоджену систему нелегальної купівлі краденого лісу, корумпованість чиновників, відповідальних за охорону лісів, недосконале законодавство щодо скупників краденого лісу та закритість лісового господарства. Водночас українське лісове господарство і без того має купу проблем: поняття «незаконне вирубування» і «незаконно заготовлена деревина» в Україні законодавчо не визначені й трактують їх по-різному. Національного плану дій у сфері боротьби з нелегальними заготовками й корупцією в лісовому секторі України не розроблено, міжвідомча взаємодія на низькому рівні, представники органів державної влади, громадських організацій і бізнесу не мають єдиного бачення проблеми, діють розрізнено й непродуктивно...
Відтак видається дивним, чому Міністерство розпочало боротьбу з вирубуванням лісу з космосу, а не з уладнання законодавчих і системних нюансів.


Михайло Попков, консультант Світового банку

Оцінюючи обсяг нелегальних вирубувань, ДАЛР(Державне агентство лісових ресурсів) оперує винятково відомостями про самовільні рубки, що їх виявила лісова охорона. Ця цифра в останні роки варіюється між 20 і 25 тис. кбм на рік. Це частки відсотка від загальної заготівлі, по суті — мізер. Я сам із подивом дізнався, що в Польщі, яка вже давно увійшла до Євросоюзу, в державних лісах обсяг самовільних вирубок більший, аніж у нас. 2010 року їх там зафіксовано 27 тисяч кубометрів. Щоправда, в 86% випадків збитки відшкодовано. Для довідки: ми відшкодовуємо приблизно 6-10%. Безумовно, наша статистика враховує не всі самовільні вирубування: багато чого ховається. Причини для цього є. Серед них і нереально великі штрафи, які нараховують за діючими нормативами за вирубування деревини копійчаної ринкової вартості. Й існуюча система покарання, коли за всі нелегальні вирубки карають лісівників, змушують їх відшкодовувати збитки. Така система несправедлива, не стимулює до чесності та відкритості…

Мар’яна Вербовська „Львівська газета”, 3 листопада 2011 року №44 (641)
Фото: Назарій Тузяк(2), Телекритика(1).

Грибовицьке «щастя»

Міські посадовці за два тижні мають назвати фірму, яка розробить проект рекультивації сміттєзвалища. Остаточно закрити сміттярку обіцяють 2018 року, тоді як мешканці вимагають зробити це вже 2012-го...


Пані Любі 65 років, 55 із них вона бачить, як повз її будинок вантажівки вивозять львівське сміття. Жінка народилася і виросла в цьому селі, переїжджати ніколи не думала, але тепер не хоче, аби її діти продовжували жити тут. Із року в рік усе більше мешканців села страждає від отруєння токсичними речовинами та онкозахворювань. Як вони потрапляють в організм — точно невідомо, але у Грибовичах переконані: це підземні води з-під сміттєзвалища отруюють їхнє життя.
— Найбільше шкода криниці. Змалку пам’ятаю, що вода в ній була найсмачніша. А тепер навіть під час приготування чаю залишається осад. Та й на колір вона стала жовтою, — розповідає «Газеті» пані Люба. — А ще вночі та зранку виходити на вулицю не хочеться, стоїть їдкий сморід.
У селі практично всі знають, що у Львові обирають проектанта на рекультивацію сміттєзвалища, також тут очікують, що ранок 1 січня стане переломним у історії сміттярки, бо сюди більше не везтимуть непотріб з міста. Якщо цього не станеться — застосують план «Б». Як розповіли «Газеті» мешканці Грибовичів, вони знову вийдуть блокувати дорогу, аби машини більше нічого сюди не звозили.
— Мало хто розуміє, як страждають люди, які живуть поряд, — розповідає «Газеті» Ігор Питель, сільський голова Грибовичів. — Сморід, брудна вода — усе позначається на здоров’ї людей. Торік навіть померла жінка, якій лікарі поставили діагноз «Отруєння невідомими токсичними речовинами». Що входить до складу речовин, ми справді не знаємо, але вони не такі вже й невідомі — це Грибовицьке сміттєзвалище.

Конкурс без іноземців

Першу добру звістку мешканці Грибовичів сподіваються почути вже 14 листопада. Тоді мають назвати фірму, яка розробить проект рекультивації сміттярки. 17 жовтня у Львівській міській раді відбулося відкриття відповідних пропозицій. Загалом охочих розробити проект виявилося шестеро. Серед них чотири українські підприємства — ТзДВ «Інститут Гірхімпром», ПП «Львівкомундорпроект», ТзОВ «Компанія ВЕЕМ-Будсервіс» і ТзОВ «Галіо», та два іноземні — ТзОВ «Центро Енвайроментал і Партнери» і ТзОВ «Ера-Укранья». Кожен з учасників торгів запропонував свою суму, за яку розробить проект. При цьому діапазон цих сум справді вражає — від 2,5 млн. грн. від «Галіо» до 128 млн. грн., які хоче за свою роботу «Ера-Укранья». Щоправда, ні одна, ні інша не братиме участі безпосередньо в конкурсі.
— Конкурс проводитимемо між тими фірмами, які надали всі необхідні документи, — розповів «Газеті» Володимир Будзан, заступник директора департаменту ЖКГ Львівської міської ради. — Наприклад, у нас була фірма ТзОВ «Галіо», яка запропонувала найнижчу ціну, однак не надала документів, які підтвердили б її досвід у реалізації аналогічних проектів. Тому її не допустили до конкурсу. Ще дві фірми, що їх не допустили, — іноземні, які подали пакет документів відповідно до їх національного законодавства, не зважаючи на те, що тендер відбувається в Україні. До прикладу, «Ера-Укранья», яка захотіла за свою роботу 128 млн. грн., подала лише технологію, але не дала кошторису, підтвердження досвіду тощо. Німецька фірма «Центро Енвайроментал і Партнери» не дала розрахунків обґрунтування ціни у 15 млн. грн.
Три інші фірми, що їх допустили до конкурсу, — ТзДВ «Інститут Гірхімпром», ПП «Львівкомундорпроект», ТзОВ «Компанія ВЕЕМ-Будсервіс» — запропонували розробити проект відповідно за 3 млн. 450 тис. грн., 3 млн. 787 тис. грн. і 4 млн. 347 тис. грн. Зважаючи на це, найімовірніше, розробником документації буде «Гірхімпром», адже, за законом про державні закупівлі, під час оцінки пропозицій 50% балів надають саме за найнижчу ціну. Фактично це і є вирішальним у виборі переможця. При цьому всі претенденти висловлюють готовність розробити проект у максимально короткий час — від півроку до року.
Розроблятимуть проект за міські гроші. За словами В. Будзана, ще цьогоріч у міському бюджеті на це заклали 800 тисяч гривень. Натомість решту грошей планують прописати в бюджеті вже наступного року.
Якщо з грошима для розробки проекту особливих проблем немає, то де братимуть кошти безпосередньо на рекультивацію — наразі не відомо. Міський голова Львова Андрій Садовий сподівається на державну допомогу. Адже, за підрахунками експертів, ідеться про суму приблизно від 100 до 300 млн. грн. (!). Для міста це просто фантастична сума. Однак навіть такі кошти не гарантують зникнення грибовицького полігону.

Життя на смітнику
Пропозиції фірм, які подали свої пропозиції на конкурс, різняться не лише сумами, а й підходами.
За словами Івана Зозулі, технічного директора «Інституту «Гірхімпром», після того, як об’єкт закриють, Львів, який його орендує, має віддати ділянку Жовківському району. Той, хто взяв територію, має навести там лад. Проект рекультивації від «Гірхімпрому» передбачає, що біля сміттєзвалища розроблять систему вертикальних свердловин і прокладуть горизонтальні труби. Саме по цих трубах роками виходитиме біогаз. Потім ділянку накриють кількома шарами ґрунту. Перший шар збиратиме біогаз, потім покладуть газоізоляційний шар глини, спеціальної плівки, піщаний пласт і чорнозем. Висота насипу становитиме 3-4 метри.
Що робитимуть із гудронами — наразі таємниця. Технологія — ноу-хау «Гірхімпрому», тому його озвучать після перемоги в конкурсі. Єдине, що повідомляють: гудрони не впливатимуть на довкілля, їх не перероблятимуть і не вивозитимуть. А сама процедура рекультивації розтягнеться на 10-15 років. До того ж, це буде перший у світі досвід рекультивації сміттярки, де містяться гудрони.
Схожу технологію пропонують і в «Львівкомундорпроекті». За словами його директора Богдана Горіна, спершу треба буде відділити біогаз, інфільтрати, після чого сміття необхідно вирівняти. А вже після того зверху його засиплять спеціальним настилом із кількох шарів, товщина якого сягатиме двох метрів. Дерев там саджати, звісно, не можна буде, а от кущі цілком імовірно.
Водночас іще один учасник конкурсу — «Компанія ВЕЕМ-Будсервіс» — стверджує, що готовий розробити проект, за яким сміття не просто закидають, а позбудуться більшості з нього.
— Ми плануємо залучити латвійську фірму, яка має потрібний досвід роботи. Вони володіють сучасними технологіями. Я не можу розголошувати їхні методи, оскільки це комерційна таємниця, але можу сказати, що відходи не закопуватимуть, а перероблятимуть. При цьому переробці підлягатиме велика кількість сміття — більш ніж 70%, — розповів «Газеті» Володимир Бригадир, директор ТзОВ «Компанія ВЕЕМ-Будсервіс».

Спроба № N


За словами В. Будзана, конкурс завершать і обов’язково назвуть переможця. Щоправда, в це вірять не всі. Це вже не перший конкурс, який організовує міська влада для вирішення проблем Грибовичів. При цьому такі відбори були на будь-який смак: шукали й інвесторів на рекультивацію, й тих, хто це зробить, а ще тих, хто за свої гроші захоче побудувати для міста сміттєпереробний завод. Однак досі жоден із них не завершувався успішно.
— Я не вірю, що цей конкурс доведуть до кінця. Досі не вирішено, що ми будуємо — сміттєпереробний чи сміттєспалювальний завод, де ми робимо сортувальну лінію, де робимо полігон, хто це фінансуватиме, хто збиратиме сміття тощо. Всі ці проблеми треба вирішувати в комплексі, а не окремо. Всі конкурси проводили задля галочки. Ніхто не мав концепції й ніхто не ставив собі за завдання довести їх до кінця, — сказав у коментарі «Газеті» Юрій Кужелюк, депутат Львівської міської ради.

Час «Х»

Натомість у Ратуші запевняють: цього разу все буде по-іншому. І називають не лише дату рекультивації, але й дату остаточного закриття полігону. За словами посадовців, із Грибовичами можна буде попрощатися 2018 року. Щоправда, фахівці не надто вірять у такі сміливі заяви.
— Це покаже проект. Сьогодні, якщо хтось дає вам відповідь на це запитання, — це безпідставно. І навіть те, що міська рада назвала 2018 рік, не означає, що так і буде. Ратуша вже тричі оголошувала дату закриття, — каже Іван Зозуля. Це має визначити проект і його державна експертиза. Не важливо хто переможе, важливо , щоб він був зроблений якісно, адже такий проект розробляється вперше. На мою думку, доцільно об’єднати зусилля та знання всіх, хто хоче і може вирішити проблему.

А в цей час пані Люба, як і тисячі мешканців Грибовичів вимагають, аби сміття перестали возити вже з січня наступного року. Інакше люди знову погрожують протестами та перекриттям трас. Нагадаємо, саме до цього часу міська й обласна влади пообіцяли знайти нову ділянку під полігон.

Мирослава Іваник, Мар’яна Вербовська "Львівська газета"
3 листопада 2011 року №44(641)

Секретний рейс

Щомісяця дорогами Львівщини перевозять сотні небезпечних вантажів. Більшість із них не мають ані належних документів, ані оснащення


Система оповіщення про надзвичайні ситуації в області давно потребує реформ. Попри низку небезпечних аварій, які спіткали Львівщину за останні чотири роки — від Ожидова 2007-го до Дідилова 2011 року, де два тижні тому перекинувся вантаж із небезпечною речовиною, — система інформування населення досі залишає бажати кращого. Позаяк область розташована на кордоні з Польщею, то до небезпечного вантажу слід ставитися значно пильніше, адже найчастіше відходи підприємств чи непридатні пестициди з усієї країни вивозять на переробку або утилізацію саме через територію Львівщини.

Аварії без висновків

Після аварії в Ожидові 2007 року віце-прем'єр-міністр Олександр Кузьмук розпачав: «Що може зробити голова селищної ради, який відповідає за два-три села. В нього навіть машини немає, щоби швидко повідомити своїх односельчан». Відтак чиновники запланували розробити систему оповіщення населення на випадок виникнення надзвичайних ситуацій. Щоправда, такої системи немає досі...
— На жаль, усе нове потребує значних коштів. Наразі ми налагодили роботу шляхом перехвату радіостанції та каналу в разі необхідності. Маємо угоду із двома медіа. За можливість використання системи оповіщення платимо дуже великі гроші. Згідно з угодою, оплата відбувається щомісяця, — розтлумачив «Газеті» стан інформування Олексій Титаренко, начальник головного управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи ЛОДА.
На запитання «Газети» про точну суму, О. Титаренко відповів: ідеться про сотні тисяч гривень на рік. Реально систему ще не доводилося застосовувати. Відтак і її результативність спрогнозувати складно. За словами головного еменесника області, пріоритетне завдання нині — не стільки забезпечити післяаварійні заходи, скільки вивезти всі хімічно небезпечні речовини з міст. До кінця цього року з території Львівщини вивезуть усі небезпечні речовини, більшість із яких попрямує в Польщу. Тож нині маємо ситуацію, коли небезпечні речовини вивозять активно, натомість про безпеку цих перевезень подумають трохи згодом...

Ризиковані будні

Щомісяця ДАІ області видає близько 300 дозволів на перевезення небезпечних вантажів. За словами Олександра Козлова, старшого інспектора ДАІ УМВС України у Львівській області, вимоги до авто формують залежно від типу речовини та класу небезпеки.
— Штрафи виписуємо згідно зі ст. 132 Кодексу про адміністративні правопорушення України «Самовільне використання транспортних засобів, машин чи механізмів або зберігання транспортних засобів у невстановлених місцях». Орієнтовно сума стягнення становить від 510-ти до 680 гривень, — розповідає «Газеті» О. Козлов.
Сам дозвіл видають або за місцем реєстрації, або за місцем проїзду автомобіля. Ті, хто здійснює контроль на дорозі, ті й перевіряють, чи належно облаштовано автомобіль і чи є відповідні документи. Небезпечні вантажі, які проїжджають автошляхами нашої країни, перед початком перевезення необхідно класифікувати та зарахувати до одного з класів небезпеки. Для вибухових речовин додатково визначають групу сумісності. Особливо ретельно ставляться до найнебезпечніших речовин — на кожну упаковку, що містить вантажі 1-го класу небезпеки (вибухові речовини), додатково наносять назву речовини. Це найменування слід наносити українською мовою, а в разі міжнародних перевезень дублювати англійською, французькою або німецькою мовами. Аварійну тару додатково маркують словом «аварійна».
Дізнатися точну цифру небезпечних перевезень колією «Газеті» не вдалося, у прес-службі Львівської залізниці не озвучують їх кількості, посилаючись на конфіденційність інформації. А у відповіді на офіційний запит «Газети» аргументують «перевезення здійснюється відповідно до заявлених планів перевезень».

Правила не для всіх

За останні кілька років Львівщиною перевозили старі пестициди, гексахлорбензол із Калуша та мононітрохлорбензол із Горлівки на Донеччині. За словами Дмитра Скрильнікова, голови ГО «Бюро екологічних розслідувань» в області часто приховують, який вантаж перевозять, а в ідеалі кожну небезпечну речовину мають не тільки маркувати, а супроводжувати перевезення, причому з обмеженням швидкості.
— Нещодавно був випадок, коли вантаж гальмували через відсутність необхідних дозволів та оснащення. Чехія відмовилася прийняти на утилізацію 111 контейнерів із небезпечним українським металом, — розповідає «Газеті» Д. Скрильніков.
Більш ніж місяць тому контейнери з токсичним вантажем, який зберігали на складах підприємства «Захід» в Академмістечку, почали завантажувати в спецмашини для перевезення на переробку в Чехію. Але в останній момент угода між Міністерством екології України та чеськими колегами зірвалася. Журналісти в Чехії отримали інформацію завчасно. Екологи здійняли галас, після чого чеська влада дала зрозуміти, що більше не мають потреби в українському берилії. Це один із небагатьох випадків, коли вантаж було позначено, значно більше вантажівок і вагонів щодня проїжджають областю з низкою ризиків, які не завжди належно контролюють.

Мар'яна Вербовська, 27 жовтня 2011 року, „Львівська газета”

Пастка для зубра

Через любов до трофеїв і «м’яке» законодавство Україна може залишитися без одних із найважчих представників Червоної книги
На Львівщині стало на одного зубра менше. Убиту тварину знайшли на території Державного підприємства «Мисливське господарство «Стир», мотиви злочину та винуватця наразі шукають. За різними підрахунками, в Україні залишилося близько 250-300 зубрів. Іще на початку незалежності їх було втричі більше. Навіть Червона книга не змогла стримати мисливців від спокуси постріляти у звіра, відтак нині тварини фактично на межі свого існування в Україні.
Закон є, механізму немає
Андрій Яремчук, директор «Мисливського господарства «Стир», розповідає «Газеті», що нині є дві версії скоєного: звіра намагалися відлякати, бо він ласував городиною, або його вбили браконьєри, та, побачивши розміри тварини, просто не мали чим її вивезти.
— За останніми даними, в нашому господарстві 20 зубрів. Це не перший випадок, коли вони помирають. Навесні 2009 року зубр потрапив у мисливську петлю і помер, — розповідає Андрій Яремчук. — Люди часто скаржаться, що зубри псують урожай, але слід шукати інших методів протидії шкідництву, ніж убивство. Ділянку можна обгородити та застрахувати. До того ж, згідно з українським законодавством, є відшкодування за пошкодження городини тваринами. Коли ж ми намагалися з’ясувати, як саме можна відшкодувати збитки, то виявилося, що механізму просто немає, немає навіть відповідного фонду.
А поки механізму немає, люди відлякують диких тварин хто як уміє і може.
Заборонений зубр
Коли в Україні заборонили полювати на зубра — це тільки розпалило бажання мисливців у них поцілити, вважає Олексій Василюк, заступник голови національного екологічного центру України (НЕЦУ). Нині модно повісити на стіну роги чи шкіру зубра. Звісно хиба не в забороні, а в менталітеті псевдомисливців. Тож, аби виправити ситуацію, слід зробити жорсткішими норми закону, припускає експерт.
— Усі знають, що полювати на зубра не можна. Попри це, звір належить до улюблених мисливських трофеїв. Тому, коли на нього заборонили полювати — люди, звісно, перестали полювати, натомість почали займатися браконьєрством. Інша проблема, чому ж тварини потрапили до Червоної книги? Їх тривалий час відстрілювали, а потім почали берегти на території мисливських угідь чи нацпарків, тож тварини вже просто не мають змоги активно пересуватися і розмножуватися, — розповідає «Газеті» О. Василюк. — Для того, щоб побороти браконьєрство, на мою думку, слід суттєво збільшувати штрафи і навіть запроваджувати кримінальну відповідальність за цей злочин. Ця ситуація схожа до джипінгу в заповідниках. Люди знають, що цього не можна, але отримують задоволення від того, що можуть дозволити собі заборонене. Ведмедів — 300, зубрів — 200, крутіше — хіба що стріляти в людей…
Із тим, що закон куций і штрафи варто підвищити, погоджується і Василь Бурмас, начальник відділу мисливського господарства Львівського обласного управління лісового господарства. Як пояснив фахівець «Газеті», нині відшкодування за знищення зубра мізерне — 2500 грн. А за козулю, лося, кабана чи оленя — учетверо більше, хоча вони не належать до Червоної книги.
— У нашій компетенції розробляти такси на тварин, яких можна вполювати. Відшкодування за тварин, яких унесено до Червоної книги, мало б розробити Міністерство екології та природних ресурсів, але наразі відомство не збільшило вартість, — коментує В. Бурмас.
Злочин без кари
Майже щороку в Україні з’являється новина про вбитого зубра. Натомість звістка про те, що вдалося знайти винуватого — рідкість. Фахівці розповідають: оскільки стріляють у тварину здебільшого заможні горе-мисливці на так званих «королівських полюваннях», знайти винуватого апріорі складно. П’ять років тому на Львівщині нахабно застрелили звіра, однак хто це зробив — з’ясувати так і не вдалося.
— 13 січня 2006 року наші колеги із Карпатської Станції охорони диких тварин (Польща) повідомили про те, що в урочищі Мішок поблизу с. Боберка Турківського району Львівської області, за інформацією прикордонних служб Польщі, є поранений зубр, який перейшов р. Сян і залишив сліди крові, потім повернувся на територію України, — розповідає «Газеті» Оксана Марискевич. — Я відразу передала цю інформацію природоохоронним службам Львівської області й Боринському (???) держлісгоспу. Зубра знайшли на території Боринського держлісгоспу, він був уже мертвим. Було залучено прокуратуру та слідчих, але винуватих не виявили. Парадокс — на цю територію не можна потрапити без відповідних дозволів (смуга між лінією інженерних споруд і державним кордоном України), а полювати там заборонено чинним законодавством України. Але там полюють... Місцеві мешканці сміялися з того, що не знайшли винуватців, адже там одна дорога, усі знають, хто може нею їздити, — особи, які так чи інакше пов’язані з владою та прикордонниками. Але все це — мої здогадки, не більше.
Наразі в Україні найгірша ситуація з червонокнижниками в Європі. У січні 2007 року в Білорусі налічували 730, в Росії 380, в Польщі — близько 900 зубрів. Тільки в Україні їхня кількість завмерла на двох сотнях. Найімовірніше, тільки коли мода на трофеї спаде, а законодавство запрацює, ми зможемо зафіксувати збільшення зубрів в нашій країні. Наразі жити їм тут зовсім некомфортно.
Мар’яна Вербовська, 20 жовтня 2011 року “Львівська газета”

Невидима річка

Полтва, яка протікає піді Львовом, упродовж найближчих десятиліть не зможе потрапити на очі людям. Зате її бачив репортер «Газети»


Іще 150 років тому проспектом Т. Шевченка протікала річка Полтва. Складно повірити, що свого плину вона не припинила, щоправда, тече приховано від людського ока. Воно й не дивно: її води змішали з каналізаційними стоками.
Нині річка переживає не найкращі часи, протікає колектором, перетравлює практично всі стоки міста, просто «виштовхуючи» брудну воду за межі Львова.
Ба більше, генеральний план міста просто не фіксує Полтви! Місце, де вона протікає, позначено винятково як... колектор.

Полтва жива

Коли в місті почали бити на сполох, аби з’ясувати, звідки долинає неприємний запах, найбільше грішили саме на Полтву. Від каналізації справді тхне, але так було завжди, і раніше ніхто цього не помічав. Ті, хто час від часу досліджує лабіринти колектора, підтверджують: запах не змінився. Відтак причини варто шукати деінде. У Полтви ж нині є свої недуги, вона повільно вмирає.

— Самої річки залишилося 15%, — розповідає «Газеті» Володимир Васильченко, начальник відділу каналізаційних мереж ЛМКП «Львівводоканал». — Решта — каналізаційні стоки...
Разом зі стоками річка перетворилася на клондайк мікробів. Навіть щурів тут можна побачити вкрай рідко. Склепіння колектора вкрите слизом, корінням дерев, яке проросло крізь каналізаційні труби. На місцях, де є металеві виступи, намотані ганчірки, які приносить сильна течія під час дощів, висота води тоді досягає стелі колектора, а під час затяжних злив може бити фонтаном із дорожніх люків. Приходити сюди міські діггери радять тільки вночі: вдень городяни приймають душ, перуть, миють посуд, тому хвиля бруду значно сильніша. А зі смерком плин води вповільнюється і під світлом ліхтариків видно, як сіро-коричнева смердюча течія швидко виносить із міста всі нечистоти...

— Сюди завжди треба приходити з ліхтариком. Беремо відразу декілька джерел світла. Будьте дуже обережні, швидкість течії така, що падіння у воду може мати летальний наслідок, — попереджає діггер.

Найскладніше під землею повірити, що через кілька метрів над головою — центр Львова, де люди вибираються до театру, квапляться на зустрічі чи на роботу. Бо зверху — все те, чим пишаються, до чого прагнуть, а внизу — те, що воліли б забути.
Найбільше про історію закриття Полтви можна дізнатися, оглядаючи власне колектор, кожен етап зведення склепіння відрізняється: бетонне — робота австрійців, цегляне — радянське. Довжина каналізації: 1870 року —15 км, 1903-го — 54 км, 1910 року — 2 км, 1939-го — понад 150 км. Дно річки врите бруківкою та практично не розмилося, тільки де-не-де бракує камінців.

Загалом робота над накриттям тривала 120 років, останні штрихи додавали ще у 1990-х роках. Тільки завершивши діяльність на об’єкті, люди раптом замислилися: правильно вчинили чи ні? Акурат на початку 90-х років минулого століття вигулькнула ініціатива надати Полтві статус річки, але всіх необхідних атрибутів для цього забракло. Фахівці дійшли до висновку, що тут залишилося хіба що джерельце. Так Львів став єдиним обласним центром, де немає річки.

Мертва вода


У час закриття річки ніхто не сумнівався в правильності вчинку. Нині позиції львів’ян розділилися: хтось прагне відновлення Полтви, хтось наполягає на абсурдності такої думки.

— Це нині ми поставили запитання: може, відновити річку? Два століття тому ніхто про це не думав, міські стоки вже тоді зливали у воду. Люди були такі самі, як тепер: ніхто не любить, коли тхне, тому вирішили прикрити нечистоти, — пояснює В. Васильченко.

Експерт розтлумачує: для того, щоб розділити річку та каналізацію, треба перебудувати весь центр міста.
— Зробити це можна, але навіщо? Підрахуймо: 50 тисяч кубічних метрів води на день може дати Полтва. Це 570 літрів на секунду. Якщо зробити для річки береги завширшки 3 метри, то ширина русла буде... 2 см. З огляду на наш менталітет, це перетвориться на калюжу зі сміттям, — зазначив пан Васильченко.
Цікаво, що встановлення водолічильників допомогло Полтві. Впродовж останніх років кількість стоків не збільшується, львів’яни почали платити за воду, відтак ощадливіше її використовують.


Про річку не забули
Хоча Полтви майже ніхто не бачив, туристи постійно запитують, де саме вона протікає. Спочатку не вірять, що через два метри під їхніми ногами — стрімка течія. Екскурсовод Іван Радковець розповідає «Газеті», що обов’язково пояснює гостям міста, що в нас є водний потік. Просто його заховали. Втім організовувати екскурсії в каналізаційному колекторі не поспішає — спочатку потрібно убезпечити охочих від імовірних ризиків.

— Звісно, спуститися в каналізацію — цікаво, але все ж небезпечно. Пропоную інший варіант: можна було б на відтинку дороги від Оперного театру до пам’ятника Міцкевичу встановити антивандальні щити, а в Полтві — вебкамери, які транслювали б на ці екрани, що відбувається під землею. Тоді всі охочі могли б побачити, як живе Полтва, — зауважує І. Радковець.

Полтва — притока Західного Бугу, всі львівські нечистоти пливуть територією Польщі в Балтійське море. Тому наші сусіди проявляють до підземної річки особливий інтерес. Поки Полтву неможливо показати безпечно, у Львові працюють над тим, аби відродити її у сприйнятті самих львів’ян. Олесь Дзиндра, директор «Музею Ідей», який курує «LeoПолтвіс» — багаторічний культурологічний проект ревіталізації львівської річки, вважає, що для міста важливо відродити її власне у своїй свідомості.
— Не треба казати, що Полтви вже немає, чи від неї залишився потічок. Річка насправді є, а те, що ми її забруднили, — це вже інше питання, — зазначає О. Дзиндра.



Поки що без перспективи
Попри дискусії у Львові про відкриття Полтви, наразі майбутнього в неї немає. Утішні приклади, про які розповідають експерти із Дрездена, де нині відновлюють забетоновані береги річки Васеріц, не надихають. Радник міського голови Микола Одуха невтішно підсумовує: «Відновити річку нині практично неможливо». Ускладнює ситуацію й те, що викреслена з генерального плану міста річка не може туди повернутися, поки стоки не розділять із власне Полтвою. Починати треба саме з розділення, позаяк зливання нечистот у Полтву зі статусом річки загрожує кримінальною відповідальністю за забруднення довкілля. Тож нині місто живе за принципом: очі не бачать — серце не болить.
Мар’яна Вербовська

Фото: Андрій Роюк

"Львівська газета", 13 жовтня 2011 року

Між метеликами і зміями

Від 8 жовтня у Львові триває перша загальноміська виставка екзотичних тераріумних тварин.

Експонати на виставку будуть представлені міським та обласним дитячими еколого-натуралістичними центрами, членами клубу акваріумістів та тераріумістів та приватними колекціонерами екзотичних тварин міста та області.

Найекзотичнішим експонатом виставки є тигровий пітон-альбінос з Південно-Східної Азії. Таке забарвлення можна побачити у плазуна хіба що у цирку чи приватній колекції. Пітон миролюбний, його можна брати в руки))).

Алекс Кірбі: Геть старі звички!

Книжка Алекса Кірбі Kick The Habit – «Геть стару звичку» стала фактично настільною книгою для тих, хто прагне допомогти планеті уникнути страшних наслідків глобального потепління.
Алекс Кірбі (Alex Kirby) – провідний британський журналіст, експерт із екологічних питань BBC, який понад 20 років пояснює людям причини глобального потепління, небезпеки атомної енергетики, проблеми вичерпності природних ресурсів.

У Британії «зелені медіа» виокремилися одними з перших у світі, тож Алекс бачив, як практично з нуля формувалася окрема галузь медіа – екологічна журналістика. Про примхливого читача, небезпеку багато знати та важливість олівців – детальніше у нашій розмові з Алексом Кірбі.

Алексе, коли екологічна журналістка як явище виникла у Великій Британії і з чого почалася ваша робота на BBC?

Найбільше уваги до цієї теми, пригадую, було у 70-х роках. Саме тоді відбулася міжнародна екологічна конференція у Стокгольмі. Відтоді я все частіше чув словосполучення «екологічний журналіст». Що ж до мене, то експертом із екологічних питань на BBC мене призначили у 1987 році. Перед тим нам цю тему висвітлювала інша людина, але її вирішили змінити на того, хто глибше розкриватиме теми довкілля і більше тямитиме в цьому, тобто на мене… Я зосередив свою увагу саме на радіо, бо після кількох сюжетів на телебаченні мені сказали: «Алексе, в тебе чудове обличчя для радіо!».

Яка освіта, на вашу думку, потрібна екологічному журналістові?

Головним досвідом для журналіста, не тільки екологічного, є практика репортера. Якщо ви довго працювали репортером, то вам у стократ легше буде працювати в будь-якій тематичній журналістиці. Я сам починав як новинар, готував репортажі, відшліфовував композицію тексту. Екологічна журналістика пов’язана з низкою галузей: від природознавства до дипломатії, які теж треба добре опанувати. Але саме постійний голод до фактів, інформаційна спрага та бажання проникнути в ситуацію допомагають написати добрий текст. І, мабуть, було б трохи погано, якби журналіст став фахівцем у певній галузі, бо він надлишком термінології спантеличить читача і доступно не пояснить справи. Якщо говорити про підготовку, то мушу додати, що, окрім інтелектуального багажу, слід мати й технічне підкріплення. Пригадую дуже незручну ситуацію, в якій я опинився. Після однієї катастрофи редакція дала мені завдання: знайти людину, яка вижила, і розпитати в неї подробиці. В одному з барів я знайшов чоловіка, він був дуже засмучений, втратив знайомих. Попри це, він погодився мені все розповісти. Близько години він детально розповідав – що, де, коли. Коли ж я йшов від нього, то побачив, що мій диктофон вимкнувся і нічого не записав. Я був у розпачі! Ледь не рвав на собі волосся, що ж тепер робити?! Тож я заточив кілька олівців, повернувся до нього знову і попросив розповісти все ще раз. На щастя, він погодився. Але після цього випадку я завжди себе страхую і записую все олівцем.

Більшість журналістів Британії, які пишуть про екологію, – журналісти чи екологи за фахом?
Здебільшого все-таки журналісти за фахом. Раніше ми бачили іншу картину – в журналістику приходили спеціалісти з різних галузей, а це не завжди добре. Повторю, що тут прихована небезпека, адже фахівці мимоволі забувають, що їхні співрозмовники, читачі чи глядачі, не знають і половини тих слів, які вони так швидко говорять.


Які вимоги ставить BBC до текстів своїх журналістів?

Не можу сказати, що BBC ставить особливі вимоги до текстів, радше тут є певна політика, зокрема у сфері довкілля. Журналісти, які тут працюють, дбають про зменшення відходів і ощадно використовують електроенергію. Що ж до професійності, то, звісно, слід бути об’єктивним. Пригадую такий випадок, коли писав про атомну енергетику. Я знав, що його читатимуть представники Greenpeace, які дуже насторожено до цього ставляться, і представники сфери атомної енергетики. Не можна ставати на чиюсь сторону, шукайте пояснення, найперше думайте про сенс написаного. З власного досвіду скажу одне правило: Follow the money. Стежте за тим, куди йдуть гроші, в економіці приховано проблеми екології.

Чи можете пригадати випадок, коли тексти екологічних журналістів допомагали вирішити ситуацію і покращити довкілля?

Несправедливо було б указати на окремі репортажі, які змінили щось.
Екологічна журналістика діє дуже повільно, текст за текстом змінює свідомість, підказує щось владі і під’юджує науковців. Я пригадую конференцію в Копенгагені 2009 року, коли обговорювали проблеми зміни клімату. Тоді світові медіа виносили на перші шпальти інформацію про конференцію та поставлені там проблеми, але великих змін після цього не сталося. Схожа ситуація була у 1980-х роках, коли друкували багато матеріалів на тему озонової дірки. Ми повинні пам’ятати, що один текст не змінить ситуації, йдеться про суму матеріалів, широту охоплення. Слід зважати не на безпосередній ефект, а на те, щоб увага до проблеми була постійна, не можна випускати її з поля зору медіа. Тільки тоді вдасться щось вирішити. Але поки я оце вам казав, то пригадав один випадок. Десять років тому я був у Казахстані зі своїм колегою, британським журналістом із The Guardian. У той час лідер країни серйозно розглядав можливість віддати частину землі Казахстану, щоб розмістити відходи атомної енергетики для переробки з усього світу. Журналісти почали бити на сполох, бо це був ризик для країни. Після ажіотажу в медіа уряд країни відмовився від цієї ідеї.

Які екологічні проблеми України відомі за кордоном, зокрема у Великій Британії?

Коли запитуєш людей про те, які екологічні негаразди в Україні вони знають, найперше вони запитають: «А де саме ця країна?». А ті, хто знає державу, очевидно виокремлять проблеми енергетики та скупчення енергостанцій, забруднення навколишнього середовища. От, наприклад, якщо мандрувати українським Дністром, то на власні очі можна переконатися, чим саме і де забруднюють річку. А якщо чесно, то я зачарований українськими краєвидами, ви можете гуляти на галявинах, де випасають корів та коней. Не можу пригадати багато місць у Британії, де можна було б таке побачити. У нас практично не залишилося території, де б люди самі хотіли утримувати тих самих корів, здебільшого цим займаються ферми.


Які книжки ви радите прочитати тим, хто займається екожурналістикою?

Останнє, що мене вразило з прочитаного – «Реквієм за видами» (Requiem for the species). У цій книзі йдеться про глобальне потепління. Її автор вважає, що ми занадто пізно почали бити в бубон. Нам залишилося тільки змиритися з тим, що ми маємо, пристосуватися до природних змін. Також я б радив читати добрий англомовний журнал «Новий науковець» (New Scientist). Але для того, щоб читати його в повному об’ємі, треба оформлювати передплату. Лише окремі матеріали є у вільному доступі. В The Guаrdian також трапляються дуже хороші екологічні матеріали. Якщо у вас є доступ до інтернету, шукайте і в американських медіа, і в європейських. Єдина заувага – звісно, вам потрібно фільтрувати багато текстів.
У Британії сформована єдина думка щодо книги Альберта Гора «Незручна правда»? Бо в Україні досі можна почути два варіанти: хтось переймається, а хтось просто не вірить у те, що глобальне потепління нам загрожує…

Не знаю, як щодо книги, бо більшість британців усе-таки бачили фільм «Незручна правда», але не пригадаю, щоби хтось ставив під сумнів факт глобального потепління. Я бачив стрічку, і в мене склалося враження, що Гор перевантажив її статистикою та фактами, її слід було зробити легшою для сприйняття. Я сам, якщо пишу, бачу, коли текст надто громіздкий, перевантажений фактами. Від подачі інформації залежить, чи запам’ятає щось той, для кого ви це робите.

Початок екологічної журналістики пов’язують із виходом у світ книжки Рейчел Карсон «Мовчазна весна», ви погоджуєтеся з цим символічним стартом?

Так, звісно. «Мовчазна весна» спричинила певний переворот у використанні хімічних речовин – добрив. Книжка вийшла 1962 року й мала неймовірний попит. Саме Рейчел Карсон доклалася до того, щоби припинили використовувати ДДТ – речовину, якою зрошують поля для захисту врожаю від шкідників. Рейчел зробила величезний внесок і фактично започаткувала екологічні рухи у світі.


Довідка

Алекс Кірбі – британський журналіст, який спеціалізується на екологічній тематиці. Працював на різних посадах у ВВС протягом 20 років. З 1987 по 1996 рік – екологічний кореспондент BBC News, на радіо і телебаченні. Він залишив BBC в 1998 році для роботи позаштатним журналістом. Нині екологічний кореспондент BBC News Online. Пише регулярну колонку для журналу BBC Wildlife. Автор книги Kick The Habit – «Геть стару звичку».

1 жовтня, 2011, Медіасапіенс (Телекритика)
Мар’яна Вербовська

Дністер у небезпеці

Через будівництво ГЕС та ГАЕС, видобуток гравію та стрімке забруднення води, річка міліє, кількість риби зменшується, а потенційні ризики зростають


Одна з найпотужніших річок Західної України, яка напуває частину Молдови та повертається у Одесу, повільно втрачає свої потуги. Екологи застерігають: якщо вчасно не зупинити руйнацію річки, то частина Львівщини, Буковини, Івано - Франківщини та Молдови втратять основну водну артерію.

Отруєна річка
У теплу пору року там, де Дністер пропливає біля сіл, практично ніколи не буває порожньо. Сюди, до води, на півроку переїжджає місцеве життя: тут купаються, поять корів, миють машини, збирають гравій і навіть перуть…

- У нашій сімї 12 дітей, тому брудної білизни завжди багато, - розповідає „Газеті” пані Слава, мешканка села Долина на Франківщині. – Вода в криниці холодна, а тут дуже тепла, одяг легше прати. Самі подивіться!

Жінка показує білі сорочки після прання у Дністрі. Раз на тиждень на кілька годин вона приходить сюди разом з дочками попрати. Опісля по неї приїжджає син на конях, який забирає випране. За кількасот метрів від них вантажівки наповнюють гравієм, від чого з року в рік береги річки розмиваються. Далі – хлопці активно миють червоне легкове авто, пінку якого забирає швидка течія. Великим пранням задоволені усі, окрім самої річки. Адже практично кожен пральний порошок, мило чи шампунь в Україні містять фосфати, які повільно вбивають воду.

- Велика кількість фосфатів сприяє тому, що швидко починають рости водорості. Це створює негативне середовище для риб. І сам стан води значно погіршується, - розповідає Іван Русєв, завідувач екологічною лабораторією Одеського науково-дослідного протичумного інституту імені Мечникова Міністерства охорони здоров’я, експерт з водноболотних угідь.

Україна – одна з небагатьох країн Європи, яка байдужа до небезпек фосфатів. У світі ж кампанія з переходу на безфосфатну побутову хімію стартувала давно. Першою стала Японія — там виведення фосфатів із виробництва розпочалося ще 1980 року.

Енергія води
Окрім шкоди фосфатами, яку чинять люди біля води, Дністру загрожує ще одна, набагато серйозніша - гідроелектростанції. У 1973 році на березі річки почали зводити Дністровську ГЕС, у 1999 році запустили ГЕС-2, нині ж добудовують Новодністровську ГАЕС. Принцип роботи ГЕС досить простий. Ланцюг гідротехнічних споруд забезпечує необхідний напір води, що надходить до гідротурбіни, де виробляють електроенергію. Руслан Панчишин, мер Новодністорвська розповідає „Газеті”, що жодних скарг від новодністровців на роботу ГЕС не було, водночас додає, що у місті ГЕС – фактично єдине підприємство, де можна працевлаштуватися…

- Люди здебільшого працюють як підприємці. Відкривають магазини чи кафе, решта – на станції. Скарг я справді не маю, - ділиться з „Газетою” Світлана, офіціант в одному з ресторанів Новодністровська. – От тільки перебої зі світлом у нас бувають частенько. Самі бачите, ввечері лампи у ресторані увесь час блимають через перепад енергії.

Блимання ламп – лише квіточки роботи станцій. Дністровська ГЕС з'явилась три десятиліття назад і незабаром дала зелене світло низці недуг води, зведені дамби станцій розділили частини Дністра і фактично заблокували природний рух живих організмів. А нижче за течією постала менша за розмірами ГЕС-2. Нині добудовують Новодністровську ГАЕС .
ГАЕС – лише акумулятор, що зберігає енергію, вироблену іншими джерелами. Спочатку станція закачує воду у басейн, розміщений на певній висоті, створюючи запас потенційної енергії. Потім, спускаючи воду через турбіну, отримують електрику як на звичайній ГЕС. Станція споживає більше електроенергії для закачування води в басейн, ніж виробляє, спускаючи воду назад до водоймища. Використовуючи електроенергію з об‘єднаної енергосистеми, ГАЕС повертає усього близько 70-75%, а 25-30% електроенергії втрачається. Доцільність ГАЕС обґрунтовують різницею нічних та денних тарифів на електроенергію, яка виникає внаслідок зниження попиту вночі. Окрім покриття піку навантажень попиту в енергосистемі ГАЕС виконує роль аварійного резерву.
За даними екологічних організацій, Новодністровська ГАЕС змінила гідрологічний і температурний режими річки Дністер - навесні вода на кілька градусів тепліша, а влітку - холодніша, ніж необхідно. Могутня споруда заввишки кількасот метрів, яка стоїть якраз на Дністрі, нині недобудована. За словами Василя Дейнеко, заступника директора філії «Дирекція з будівництва Дністровської ГАЕС» тут активно працюють над тим, аби якнайшвидше її закінчити. Біля ГАЕС стоять будинки, де досі мешкають люди, попри масштаби гідроатомної електростанції їхні домівки не застраховані…

- Спеціально хати не страхували, для цього немає нагальної причини. Тут найсучасніша система безпеки, - резюмує Василь Дейнеко.

Безпеку хоч і обіцяють, але кілька років тому фахівці переглянули економічні, екологічні, соціальні, правові та політичні аспекти проекту ГАЕС, і виявили низку прорахунків. Державна екологічна експертиза проекту нарахувала 17 суттєвих зауважень до проекту, проте дивним чином будівництво продовжилося. Дослідник Дельт Дністра Іван Русєв вважає, що добудова ГАЕС загрожує зменшенням стоку води, що матиме катастрофічні наслідки для пониззя Дністра, а також викличе проблеми з питною водою в Одеському регіоні. Будівництво передбачає негативні наслідки для місцевого населення. Частина людей буде змушена змінити звичний ритм життя внаслідок підтоплення сільськогосподарських земель, зміни рівня води в колодязях. Ще одним абсурдом виглядає і те, що правила експлуатації ГЕС, яку звели ще у Радянському союзі є, але доступ до них... обмежений.

Великий вибух
Олії у вогонь доливає й історія з калуськими підприємством ДП “Калійний завод ВАТ “Оріана”, який після закриття залишив розсоли мінеральних солей, які можуть потрапити у Дністер і знищити частину екосистеми. Одна із подібних моторошних історій сталася у 1983 році. Тоді у воду вилилися відходи хвостосховища у Стебнику. Величезна маса висококонцентрованої ропи та твердих відходів (мулу) ринула в Дністер, а ним – до Чорного моря. Під час прориву хвостосховища в Дністер вилилося понад 1 мільйон 300 тис. тонн токсичних відходів. Дежавю може спіткати річку власне через близьке розташування до ДП “Калійний завод ВАТ “Оріана”, що у Калуші на Франківщині.

- Найбільш гострі проблеми можуть виникнути у разі прориву греблі хвостосховища у Калуші (озеро-відстійник, в якому знаходяться рідкі відходи виробництв), яке вже не відповідає нормам безпеки: відходи хімвиробництва потраплять у Дністер. Якщо під час чергового паводку прорве захисну дамбу, яка давно дихає на ладан, хімікати затоплять все навколо. Отруйна маса спрямується до русла Дністра, і тоді може виникнути ситуація ще більш небезпечна, ніж в 1983 році, - пригадує Русєв і з сумом розповідає, як рибалки заледь не плакали, коли бачили сотні мертвої риби, яка лежала на березі.

Що буде після?
Поки екологи підсумовують прорахунки найбільшої в Європі гідроелектростанції, постає ще одне питання: а що ж буде з дамбами після виходу терміну їхньої дії? С’юзан Боос, швейцарська журналістка, яка пише про електростанції, каже, що нині Швейцарія „розплачується” за будівництво масових електростанцій.

- У Швейцарії гідроелектростанції – найпопулярніший спосіб видобутку енергії. Але слід пам’ятати, що щороку такі станції замулюються на 1%, тобто за 100 років вона вже не зможе функціонувати. Що робити тоді? Йде мова не тільки про те, де знову видобути, а й що робити із замуленими станціями, - каже С’юзан.

У Новодністровську наразі не готові дати відповідь на це питання. А вже нині кількість води скорочується. Іван Русєв пояснює, що відсутність води призведе до знищення біорізноманіття цього регіону, а тут розмножуються рідкісні для України та світу видра, європейська норка, горностай, жовта чапля, орлан-білохвіст, чорний лелека, скорочується чисельність блискучих ібісів, які є емблемою Нижньодністровського національного природного парку.

На чисту воду
У період існування СРСР басейном річки керували як єдиною системою, проте з 1991 року роблять це окремо. Республіка Молдова і України керують тільки на своїй території. Двостороння угода між Києвом та Кишеневом про спільне використання та охорону прикордонних вод була підписана в 1994. Як Угода, так і інституційний механізм потребують перегляду і вдосконалення, особливо щодо сучасних принципів управління водними ресурсами та участі громадськості в прийнятті рішень. А поки момент змін не настав, стан води в Одесі залежатиме від того, наскільки чесними з Дністром будуть люди, спускаючи стоки у Львові, Чернівцях, Івано-Франківську та Кишеневі.


Вербовська Мар'яна

"Львівська газета" 22 вересня 2011 року

Реформи для лісу

Комунальні та державні лісогосподарства по-різному борються з нелегальним вирубуванням. Розходження стратегій не тільки не сприяє справі, а й створює нові перепони у порятунку лісу

На Львівщині боротимуться з нелегальними лісорубами по-новому. Лісничі та майстри лісу комунального підприємства “Галсільліс” використовуватимуть нові клейма і сподіваються, що наступні кілька років не матимуть клопоту із “липовими” позначками на деревах. У той час, як у “Галсільлісі” міняють клейма, у лісах Державного агентства лісових ресурсів хочуть піти іншим шляхом – впровадити електронну систему обліку деревини. У комунальних же підприємств просто немає грошей на такі дорогі речі, як електронний облік. Фахівці вважають, що система давно потребує реформ і набагато ґрунтовніших. А поки нічого, крім дрібних змін, не відбувається, нечесні підприємці підробляють клейма лісничих або знаходять нові шпаринки, аби ні­хто не міг дорікнути їм за нечесно добуте.

Система не працює

Клеймо у лісі використовують для того, аби можна було помітити, де легальна деревина, а де самовільні рубки. Це один із найдешевших засобів застрахуватися від злодіїв. Лісівники нарікають, що кількість “бізнесменів”, які мають “своє” підроблене клеймо, постійно збільшується, саме тому і вирішили змінити систему контролю. Востаннє вигляд клейма міняли у 2004 р., цьогоріч поміняли не тільки сам вигляд, але додали технічні нюанси, які вкрай складно сфальшувати.
– У районах ми стикнулися з тим, що деякі не зовсім чесні на руку підприємці, мали підроблені клейма. Близько 60% старих клейм ми вже оновили, а до 1 жовтня не залишиться жодного старого. Таким чином легше можна виявити і скоротити самовільне вирубування, – розповідає “Пошті” Павло Котик, генеральний директор ЛП “Галсільліс”. – На жаль, у нас є такі випадки, коли самі лісничі нечесно продають деревину. За фактом злочину порушили кримінальну справу, і зараз фахівці ведуть слідство. За цей рік встигли знайти загалом 60 порушників і притягнути їх до адміністративної відповідальності. Говорити про цьогорічні масштаби вирубок не буду, бо не назву точної цифри, а от торік, пригадую, ми виявили 2000 кубічних метрів незаконно заготовленої деревини.
Згідно зі статистикою “Галсільлісу”, існує тенденція до зменшення самовільного вирубування, але Павло Котик не береться стверджувати, чому саме злочинців меншає – через кращий контроль чи через вправність горе-лісорубів. Співрозмовник вважає, що найбільше потерпають ті райони, де низький соціальний рівень. Натомість там, де люди мають роботу, питання самовільних рубок майже не стоїть. Що ж до охорони, то сам керманич зізнається, що рівень охорони лісу його не влаштовує, заковику слід виправити і в законі, оскільки “Положення про лісову охорону інших лісокористувачів”, яке було готове кілька років тому, досі не затвердили у Кабміні. Державна лісова охорона прирівнюється щодо прав і повноважень до правоохоронних органів. А комунальний лісник не має фактично жодних повноважень. Загалом “Галсільліс” має 17% лісофонду області, і саме на цю територію поширюватиметься новація. Підприємство підпорядковане облраді Львівщини, й охороняє його управління лісового та мисливського господарства у Львівській області, яке є структурною частиною Державного агентства лісових ресурсів.

Метод помилок

Різні способи боротьби з однією проблемою спровокували розходження думок експертів з цього приводу.
– Зміна виду ударних клейм – це тільки одна з форм боротьби з нелегальним вирубуванням в агролісових підприємствах. Необхідно визнати, що і “Галсільліс”, зокрема, працює в об’єктивно гірших умовах, ніж підприємства Державного агентства лісових ресурсів (колишнього Держкомлісгоспу –“Пошта”). Комунальний ліс молодший і гірший за якістю, – пояснює “Пошті” Михайло Поп­ков, начальник Науково-інформаційного центру лісоуправління (НІЦЛ). – Ліси розташовані поблизу населених пунктів і дуже фрагментовані, що посилює антропогенний тиск, а відтак ускладнює їхню охорону. Крім того, бюджетна підтримка агролісових підприємств, як і повноваження їх співробітників у сфері боротьби з правопорушеннями, помітно менша, порівняно з підприємствами державного агентства. Саме тому зусилля працівників агролісових підприємств, зокрема і “Галсільлісу”, у наведенні порядку у своїх лісах повинні підтримуватися державою, як на центральному, так і на регіональному рівні, і законодавчо, й економічно.
Крім того, Михайло Поп­ков дуже скептично стави­ться до обіцянок впровадити електронний облік деревини у 2012 році у підприємствах Держлісагентства. За його словами, це зовсім не панацея проти нелегального вирубування, бо ж комп’ютерні технології обліку повністю не вирішили проблему зовнішніх розкрадань навіть у країнах Євросоюзу, зокрема у Польщі.
В Україні і Польщі нелегальними вважають рубки без дозвільних документів. Протягом 2010 року в лісах усіх підприємств Держліс­агентства зафіксовано близько 22-24 тис. куб. м нелегально заготовленої де­ревини. Цього ж року в лісах холдингу “Державні ліси Польщі”, аналогічного за площею і де впроваджено електронний облік десять років тому, виявлено 27 тис. куб. м краденого лісу. У Польщі електрон­ний облік діє централізовано, за фінансової підтримки ЄС, в єдиній структурі, пов’язаний загальною бухгалтерською та обліковою системами і загальним господарським керівництвом. В Україні його намагаються впровадити у сотнях господарств та повністю самостійних підприємств, які кардинально відрізняються один від одного за цілим комплексом важливих показників, і централізувати на рівні органу виконавчої влади.

Що робити?

Рекомендацій фахівців, зокрема консультантів Світового банку, відразу кілька: полегшення доступу місцевого населення та малого бізнесу до лісових ресурсів, вдосконалення форм торгівлі деревиною, вдосконалення законодавства тощо. Однак усі вони дадуть відчутний ефект тільки в тому випадку, коли будуть проведені комплексно в рамках реформи лісового господарства. Одним із важливих завдань такої реформи має стати реальне розмежування бізнесу і влади в системі лісогосподарських відносин.
Про те, що час для змін настав, свідчать і соціологічні дослідження. Наприклад, опитування, яке проводив центр СОЦІС під час фінансованої ЄС Програми ENPI-FLEG, свідчить, що головними проблемами лісового сектору України є корупція, брак технологій та кволе законодавство. Саме ці причини, на думку учасників опитування – представників лісового бізнесу в Україні, найбільше стримують розвиток лісового господарства. За словами респондентів, корупція, незадовільна технічна та технологічна оснащеність, а також недосконале законодавство найбільше стримують розвиток лісу, саме на ці прогалини слід звернути увагу, коли у державі змінюватимуть систему контролю у лісі. Менше гальмують розвиток галузі некваліфіковані кадри і надмірні обмеження, які стримують проведення вирубок.
Усього опитали 21 експерта з різних регіонів України. Більшість учасників опитування оцінюють об’єм вирубки деревини в області, де розташоване їх підприємство, як цілком нормальний. Але щодо обсягу нелегальної заготівлі деревини загалом в Україні, то єдності немає, а деякі взагалі нічого не сказали. Ті, хто відповів на запитання, найчастіше називали обсяг понад 20% – саме стільки, на їхню думку, заготовленого в Україні лісу продається нелегально або з грубими порушеннями. Загальний рівень ефективності лісового господарства, на думку експертів, є посереднім, а лісової промисловості – радше незадовільним.

Мар’яна Вербовська "Львівська пошта" Субота, 10 вересня 2011 №100 (1132)