Дністер у небезпеці

Через будівництво ГЕС та ГАЕС, видобуток гравію та стрімке забруднення води, річка міліє, кількість риби зменшується, а потенційні ризики зростають


Одна з найпотужніших річок Західної України, яка напуває частину Молдови та повертається у Одесу, повільно втрачає свої потуги. Екологи застерігають: якщо вчасно не зупинити руйнацію річки, то частина Львівщини, Буковини, Івано - Франківщини та Молдови втратять основну водну артерію.

Отруєна річка
У теплу пору року там, де Дністер пропливає біля сіл, практично ніколи не буває порожньо. Сюди, до води, на півроку переїжджає місцеве життя: тут купаються, поять корів, миють машини, збирають гравій і навіть перуть…

- У нашій сімї 12 дітей, тому брудної білизни завжди багато, - розповідає „Газеті” пані Слава, мешканка села Долина на Франківщині. – Вода в криниці холодна, а тут дуже тепла, одяг легше прати. Самі подивіться!

Жінка показує білі сорочки після прання у Дністрі. Раз на тиждень на кілька годин вона приходить сюди разом з дочками попрати. Опісля по неї приїжджає син на конях, який забирає випране. За кількасот метрів від них вантажівки наповнюють гравієм, від чого з року в рік береги річки розмиваються. Далі – хлопці активно миють червоне легкове авто, пінку якого забирає швидка течія. Великим пранням задоволені усі, окрім самої річки. Адже практично кожен пральний порошок, мило чи шампунь в Україні містять фосфати, які повільно вбивають воду.

- Велика кількість фосфатів сприяє тому, що швидко починають рости водорості. Це створює негативне середовище для риб. І сам стан води значно погіршується, - розповідає Іван Русєв, завідувач екологічною лабораторією Одеського науково-дослідного протичумного інституту імені Мечникова Міністерства охорони здоров’я, експерт з водноболотних угідь.

Україна – одна з небагатьох країн Європи, яка байдужа до небезпек фосфатів. У світі ж кампанія з переходу на безфосфатну побутову хімію стартувала давно. Першою стала Японія — там виведення фосфатів із виробництва розпочалося ще 1980 року.

Енергія води
Окрім шкоди фосфатами, яку чинять люди біля води, Дністру загрожує ще одна, набагато серйозніша - гідроелектростанції. У 1973 році на березі річки почали зводити Дністровську ГЕС, у 1999 році запустили ГЕС-2, нині ж добудовують Новодністровську ГАЕС. Принцип роботи ГЕС досить простий. Ланцюг гідротехнічних споруд забезпечує необхідний напір води, що надходить до гідротурбіни, де виробляють електроенергію. Руслан Панчишин, мер Новодністорвська розповідає „Газеті”, що жодних скарг від новодністровців на роботу ГЕС не було, водночас додає, що у місті ГЕС – фактично єдине підприємство, де можна працевлаштуватися…

- Люди здебільшого працюють як підприємці. Відкривають магазини чи кафе, решта – на станції. Скарг я справді не маю, - ділиться з „Газетою” Світлана, офіціант в одному з ресторанів Новодністровська. – От тільки перебої зі світлом у нас бувають частенько. Самі бачите, ввечері лампи у ресторані увесь час блимають через перепад енергії.

Блимання ламп – лише квіточки роботи станцій. Дністровська ГЕС з'явилась три десятиліття назад і незабаром дала зелене світло низці недуг води, зведені дамби станцій розділили частини Дністра і фактично заблокували природний рух живих організмів. А нижче за течією постала менша за розмірами ГЕС-2. Нині добудовують Новодністровську ГАЕС .
ГАЕС – лише акумулятор, що зберігає енергію, вироблену іншими джерелами. Спочатку станція закачує воду у басейн, розміщений на певній висоті, створюючи запас потенційної енергії. Потім, спускаючи воду через турбіну, отримують електрику як на звичайній ГЕС. Станція споживає більше електроенергії для закачування води в басейн, ніж виробляє, спускаючи воду назад до водоймища. Використовуючи електроенергію з об‘єднаної енергосистеми, ГАЕС повертає усього близько 70-75%, а 25-30% електроенергії втрачається. Доцільність ГАЕС обґрунтовують різницею нічних та денних тарифів на електроенергію, яка виникає внаслідок зниження попиту вночі. Окрім покриття піку навантажень попиту в енергосистемі ГАЕС виконує роль аварійного резерву.
За даними екологічних організацій, Новодністровська ГАЕС змінила гідрологічний і температурний режими річки Дністер - навесні вода на кілька градусів тепліша, а влітку - холодніша, ніж необхідно. Могутня споруда заввишки кількасот метрів, яка стоїть якраз на Дністрі, нині недобудована. За словами Василя Дейнеко, заступника директора філії «Дирекція з будівництва Дністровської ГАЕС» тут активно працюють над тим, аби якнайшвидше її закінчити. Біля ГАЕС стоять будинки, де досі мешкають люди, попри масштаби гідроатомної електростанції їхні домівки не застраховані…

- Спеціально хати не страхували, для цього немає нагальної причини. Тут найсучасніша система безпеки, - резюмує Василь Дейнеко.

Безпеку хоч і обіцяють, але кілька років тому фахівці переглянули економічні, екологічні, соціальні, правові та політичні аспекти проекту ГАЕС, і виявили низку прорахунків. Державна екологічна експертиза проекту нарахувала 17 суттєвих зауважень до проекту, проте дивним чином будівництво продовжилося. Дослідник Дельт Дністра Іван Русєв вважає, що добудова ГАЕС загрожує зменшенням стоку води, що матиме катастрофічні наслідки для пониззя Дністра, а також викличе проблеми з питною водою в Одеському регіоні. Будівництво передбачає негативні наслідки для місцевого населення. Частина людей буде змушена змінити звичний ритм життя внаслідок підтоплення сільськогосподарських земель, зміни рівня води в колодязях. Ще одним абсурдом виглядає і те, що правила експлуатації ГЕС, яку звели ще у Радянському союзі є, але доступ до них... обмежений.

Великий вибух
Олії у вогонь доливає й історія з калуськими підприємством ДП “Калійний завод ВАТ “Оріана”, який після закриття залишив розсоли мінеральних солей, які можуть потрапити у Дністер і знищити частину екосистеми. Одна із подібних моторошних історій сталася у 1983 році. Тоді у воду вилилися відходи хвостосховища у Стебнику. Величезна маса висококонцентрованої ропи та твердих відходів (мулу) ринула в Дністер, а ним – до Чорного моря. Під час прориву хвостосховища в Дністер вилилося понад 1 мільйон 300 тис. тонн токсичних відходів. Дежавю може спіткати річку власне через близьке розташування до ДП “Калійний завод ВАТ “Оріана”, що у Калуші на Франківщині.

- Найбільш гострі проблеми можуть виникнути у разі прориву греблі хвостосховища у Калуші (озеро-відстійник, в якому знаходяться рідкі відходи виробництв), яке вже не відповідає нормам безпеки: відходи хімвиробництва потраплять у Дністер. Якщо під час чергового паводку прорве захисну дамбу, яка давно дихає на ладан, хімікати затоплять все навколо. Отруйна маса спрямується до русла Дністра, і тоді може виникнути ситуація ще більш небезпечна, ніж в 1983 році, - пригадує Русєв і з сумом розповідає, як рибалки заледь не плакали, коли бачили сотні мертвої риби, яка лежала на березі.

Що буде після?
Поки екологи підсумовують прорахунки найбільшої в Європі гідроелектростанції, постає ще одне питання: а що ж буде з дамбами після виходу терміну їхньої дії? С’юзан Боос, швейцарська журналістка, яка пише про електростанції, каже, що нині Швейцарія „розплачується” за будівництво масових електростанцій.

- У Швейцарії гідроелектростанції – найпопулярніший спосіб видобутку енергії. Але слід пам’ятати, що щороку такі станції замулюються на 1%, тобто за 100 років вона вже не зможе функціонувати. Що робити тоді? Йде мова не тільки про те, де знову видобути, а й що робити із замуленими станціями, - каже С’юзан.

У Новодністровську наразі не готові дати відповідь на це питання. А вже нині кількість води скорочується. Іван Русєв пояснює, що відсутність води призведе до знищення біорізноманіття цього регіону, а тут розмножуються рідкісні для України та світу видра, європейська норка, горностай, жовта чапля, орлан-білохвіст, чорний лелека, скорочується чисельність блискучих ібісів, які є емблемою Нижньодністровського національного природного парку.

На чисту воду
У період існування СРСР басейном річки керували як єдиною системою, проте з 1991 року роблять це окремо. Республіка Молдова і України керують тільки на своїй території. Двостороння угода між Києвом та Кишеневом про спільне використання та охорону прикордонних вод була підписана в 1994. Як Угода, так і інституційний механізм потребують перегляду і вдосконалення, особливо щодо сучасних принципів управління водними ресурсами та участі громадськості в прийнятті рішень. А поки момент змін не настав, стан води в Одесі залежатиме від того, наскільки чесними з Дністром будуть люди, спускаючи стоки у Львові, Чернівцях, Івано-Франківську та Кишеневі.


Вербовська Мар'яна

"Львівська газета" 22 вересня 2011 року

Реформи для лісу

Комунальні та державні лісогосподарства по-різному борються з нелегальним вирубуванням. Розходження стратегій не тільки не сприяє справі, а й створює нові перепони у порятунку лісу

На Львівщині боротимуться з нелегальними лісорубами по-новому. Лісничі та майстри лісу комунального підприємства “Галсільліс” використовуватимуть нові клейма і сподіваються, що наступні кілька років не матимуть клопоту із “липовими” позначками на деревах. У той час, як у “Галсільлісі” міняють клейма, у лісах Державного агентства лісових ресурсів хочуть піти іншим шляхом – впровадити електронну систему обліку деревини. У комунальних же підприємств просто немає грошей на такі дорогі речі, як електронний облік. Фахівці вважають, що система давно потребує реформ і набагато ґрунтовніших. А поки нічого, крім дрібних змін, не відбувається, нечесні підприємці підробляють клейма лісничих або знаходять нові шпаринки, аби ні­хто не міг дорікнути їм за нечесно добуте.

Система не працює

Клеймо у лісі використовують для того, аби можна було помітити, де легальна деревина, а де самовільні рубки. Це один із найдешевших засобів застрахуватися від злодіїв. Лісівники нарікають, що кількість “бізнесменів”, які мають “своє” підроблене клеймо, постійно збільшується, саме тому і вирішили змінити систему контролю. Востаннє вигляд клейма міняли у 2004 р., цьогоріч поміняли не тільки сам вигляд, але додали технічні нюанси, які вкрай складно сфальшувати.
– У районах ми стикнулися з тим, що деякі не зовсім чесні на руку підприємці, мали підроблені клейма. Близько 60% старих клейм ми вже оновили, а до 1 жовтня не залишиться жодного старого. Таким чином легше можна виявити і скоротити самовільне вирубування, – розповідає “Пошті” Павло Котик, генеральний директор ЛП “Галсільліс”. – На жаль, у нас є такі випадки, коли самі лісничі нечесно продають деревину. За фактом злочину порушили кримінальну справу, і зараз фахівці ведуть слідство. За цей рік встигли знайти загалом 60 порушників і притягнути їх до адміністративної відповідальності. Говорити про цьогорічні масштаби вирубок не буду, бо не назву точної цифри, а от торік, пригадую, ми виявили 2000 кубічних метрів незаконно заготовленої деревини.
Згідно зі статистикою “Галсільлісу”, існує тенденція до зменшення самовільного вирубування, але Павло Котик не береться стверджувати, чому саме злочинців меншає – через кращий контроль чи через вправність горе-лісорубів. Співрозмовник вважає, що найбільше потерпають ті райони, де низький соціальний рівень. Натомість там, де люди мають роботу, питання самовільних рубок майже не стоїть. Що ж до охорони, то сам керманич зізнається, що рівень охорони лісу його не влаштовує, заковику слід виправити і в законі, оскільки “Положення про лісову охорону інших лісокористувачів”, яке було готове кілька років тому, досі не затвердили у Кабміні. Державна лісова охорона прирівнюється щодо прав і повноважень до правоохоронних органів. А комунальний лісник не має фактично жодних повноважень. Загалом “Галсільліс” має 17% лісофонду області, і саме на цю територію поширюватиметься новація. Підприємство підпорядковане облраді Львівщини, й охороняє його управління лісового та мисливського господарства у Львівській області, яке є структурною частиною Державного агентства лісових ресурсів.

Метод помилок

Різні способи боротьби з однією проблемою спровокували розходження думок експертів з цього приводу.
– Зміна виду ударних клейм – це тільки одна з форм боротьби з нелегальним вирубуванням в агролісових підприємствах. Необхідно визнати, що і “Галсільліс”, зокрема, працює в об’єктивно гірших умовах, ніж підприємства Державного агентства лісових ресурсів (колишнього Держкомлісгоспу –“Пошта”). Комунальний ліс молодший і гірший за якістю, – пояснює “Пошті” Михайло Поп­ков, начальник Науково-інформаційного центру лісоуправління (НІЦЛ). – Ліси розташовані поблизу населених пунктів і дуже фрагментовані, що посилює антропогенний тиск, а відтак ускладнює їхню охорону. Крім того, бюджетна підтримка агролісових підприємств, як і повноваження їх співробітників у сфері боротьби з правопорушеннями, помітно менша, порівняно з підприємствами державного агентства. Саме тому зусилля працівників агролісових підприємств, зокрема і “Галсільлісу”, у наведенні порядку у своїх лісах повинні підтримуватися державою, як на центральному, так і на регіональному рівні, і законодавчо, й економічно.
Крім того, Михайло Поп­ков дуже скептично стави­ться до обіцянок впровадити електронний облік деревини у 2012 році у підприємствах Держлісагентства. За його словами, це зовсім не панацея проти нелегального вирубування, бо ж комп’ютерні технології обліку повністю не вирішили проблему зовнішніх розкрадань навіть у країнах Євросоюзу, зокрема у Польщі.
В Україні і Польщі нелегальними вважають рубки без дозвільних документів. Протягом 2010 року в лісах усіх підприємств Держліс­агентства зафіксовано близько 22-24 тис. куб. м нелегально заготовленої де­ревини. Цього ж року в лісах холдингу “Державні ліси Польщі”, аналогічного за площею і де впроваджено електронний облік десять років тому, виявлено 27 тис. куб. м краденого лісу. У Польщі електрон­ний облік діє централізовано, за фінансової підтримки ЄС, в єдиній структурі, пов’язаний загальною бухгалтерською та обліковою системами і загальним господарським керівництвом. В Україні його намагаються впровадити у сотнях господарств та повністю самостійних підприємств, які кардинально відрізняються один від одного за цілим комплексом важливих показників, і централізувати на рівні органу виконавчої влади.

Що робити?

Рекомендацій фахівців, зокрема консультантів Світового банку, відразу кілька: полегшення доступу місцевого населення та малого бізнесу до лісових ресурсів, вдосконалення форм торгівлі деревиною, вдосконалення законодавства тощо. Однак усі вони дадуть відчутний ефект тільки в тому випадку, коли будуть проведені комплексно в рамках реформи лісового господарства. Одним із важливих завдань такої реформи має стати реальне розмежування бізнесу і влади в системі лісогосподарських відносин.
Про те, що час для змін настав, свідчать і соціологічні дослідження. Наприклад, опитування, яке проводив центр СОЦІС під час фінансованої ЄС Програми ENPI-FLEG, свідчить, що головними проблемами лісового сектору України є корупція, брак технологій та кволе законодавство. Саме ці причини, на думку учасників опитування – представників лісового бізнесу в Україні, найбільше стримують розвиток лісового господарства. За словами респондентів, корупція, незадовільна технічна та технологічна оснащеність, а також недосконале законодавство найбільше стримують розвиток лісу, саме на ці прогалини слід звернути увагу, коли у державі змінюватимуть систему контролю у лісі. Менше гальмують розвиток галузі некваліфіковані кадри і надмірні обмеження, які стримують проведення вирубок.
Усього опитали 21 експерта з різних регіонів України. Більшість учасників опитування оцінюють об’єм вирубки деревини в області, де розташоване їх підприємство, як цілком нормальний. Але щодо обсягу нелегальної заготівлі деревини загалом в Україні, то єдності немає, а деякі взагалі нічого не сказали. Ті, хто відповів на запитання, найчастіше називали обсяг понад 20% – саме стільки, на їхню думку, заготовленого в Україні лісу продається нелегально або з грубими порушеннями. Загальний рівень ефективності лісового господарства, на думку експертів, є посереднім, а лісової промисловості – радше незадовільним.

Мар’яна Вербовська "Львівська пошта" Субота, 10 вересня 2011 №100 (1132)

Червону книгу - під асфальт!

"Природа ненавидить розум" Оскар Вайлд

Через територію Природного заповідника «Ґорґани», що на Івано-Франківщині, планують прокласти швидкісну автотрасу. У такий спосіб майже втричі скоротять дорогу до гірськолижного курорту «Буковель», а заодно й... знищать чимало червонокнижних видів карпатської рослинності...

Про перспективу прокладення коротшої дороги від Яремче до ГК "Буковель" на Прикарпатті подейкували давно. Проте про жодні конкретні проекти досі не йшлося. І лише наприкінці 2009 року під час засідання науково-технічної ради природного заповідника «Горгани» стали відомі подробиці амбітних планів.

- Під час засідання Юрій Добровольський, начальник управління земельних ресурсів Івано-Франківщини, повідомив нас, що «Буковель» розробляє проект дороги, яка пересікатиме заповідник. За його словами, щоб компенсувати збитки від дороги, «Буковель» також обіцяв побудувати у заповіднику еколого-просвітницькі центри. Під час засідання ми вирішили детальніше вивчити це запитання, аби оцінити усі плюси та мінуси такого проекту та зробити його детальніший аналіз, - розповів «Пошті» Василь Кисляк, директор Природного заповідника «Ґорґани».

За законом, заповідник - це своєрідний музей природи, який можна відвідувати лише з метою наукового туризму за спеціально розробленими екопросвітніми маршрутами. На його території людина не має права втручатися у життя природи. Навіть дерево, яке впало, не прибирають, а залишають для того, аби воно дало поживу для інших рослин. Одне слово, порушувати природній процес - зась. Закон України «Про природно-заповідний фонд» чітко вказує, що на території природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу природі, а саме: будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку. Відтак прокладення автотраси - очевидне порушення. Та коли йдеться про інтереси бізнесу, у Державній службі заповідної справи Міністерства охорони природного навколишнього середовища України порушення можуть і не помітити. Чиновники цього органу запевняють, що жодної хиби у швидкісній трасі немає:

- Дорога там існує дуже давно, а зараз її планують просто заасфальтувати. Над цим довгий час працювали науковці і екологи, нині ми маємо на руках наукове обґрунтування цієї дороги. Рослинному чи тваринному світу це однозначно не зашкодить, оскільки по обидва дороги кинуть сітку і не більше, жодні будівлі зводити на цьому шляху не будуть, - розповів «Пошті» Петро Гриник, начальник Державної служби заповідної справи Мінприроди.

Та таке оптимістичне пояснення чиновника викликає кілька застережень. По-перше, пан Гриник називає "існуючою дорогою" - вузьку лісову дорогу без жодного штучного покриття! Проїхати такою дорогою можуть хіба потужні позашляховики, адже після дощу тут можна, як то кажуть, по вуха застрягнути у болоті. Такими лісними дорогами зрізані всі Карпати, проте у переважній більшості випадків вони виключно пішохідні.

По-друге, до розробки наукового обґрунтування дороги не запросили фахівців заповідника... І нарешті, по-третє, попри запевнення пана Гриника, що місцева флора та фауна не постраждають, у самому проекті "Реконструкції існуючої автомобільної дороги" прописано, що асфальтування потягне за собою вирубку щонайменше 3 гектарів лісу! Екологи також наголошують, що траса створить додаткове шумове навантаження для тварин та завдасть шкоди руслу ріки. Окрім того, землю для дороги, імовірно, доведеться вилучати із заповідника. І де гарантія, що після такого кроку, із заповідного фонду не почнуть вилучати й інші "невеличкі ділянки" обабіч траси, на яких згодом виростуть готелі, ресторани, пункти прокату лижного спорядження тощо. Тим паче, що один з варіантів прокладення дороги нібито передбачає, що частину "Ґорґан", яку відділятиме нова дорога, буде вилучено із заповідного фонду. Натомість ділянку аналогічного розміру обіцяють приєднати "з іншого боку". Та про це наразі офіційної інформації немає.



Під час засідання Науково-технічної ради природного заповідника «Ґорґани» Юрій Добровольський, начальник головного управління земельних ресурсів у Івано-Франківській області, зазначив: він усвідомлює, що згідно з чинним законодавством будівництво дороги - «це більш неможливо, ніж можливо». Попри це, чиновник попросив адміністрацію заповідника проаналізувати проект. Та за декілька тижнів після того, як директор виявив бажання детальніше вивчити проект дороги, з Міністерства охорони навколишнього природного середовища у заповідник скерували перевірку. А ще через місяць - 27 лютого - Василя Кисляка, який ось уже 12 років очолював заповідник, звільнили. Офіційне пояснення - "недотримання вимог природоохоронного законодавства", "порушення трудової дисципліни", "невиконання доручень заступника міністра". Як пояснив «Пошті» Петро Гриник, службова записка від якого стала однією з причин звільнення, виною - нефаховість директора. Цікаво, що цього року, за словами пана Кисляка, йому мали вручити нагороду Міністра охорони навколишнього природного середовища... Такою аргументацією здивовані у відділенні WWF в Україні (World Wide Fund for Nature - Всесвітній фонд природи). На думку к.б.н. Богдана Проця, головного координатора фонду в Україні, причиною звільнення стала не стільки погана робота, скільки відмова підтримати покриття дороги асфальтом.

Науковий колектив заповіднику "Ґорґани" (до слова це єдиний природний заповідник в Івано-Франківській області) на перспективу траси дивляться, м'яко кажучи, із жахом.

- Природний заповідник «Горгани» є найунікальнішим осередком природи Українських Карпат із найсуворішим рівнем охорони природи. Якщо дорогу заасфальтують, то через заповідник курсуватимуть потоки туристів. Персонал «Ґорґан» не зможе проконтролювати їхні дії. Те, що природі буде завдано шкоди, - можна говорити однозначно. На жаль, слабкість закону кожен тлумачить по-своєму. Тому забороною Закону України «Про природно-заповідний фонд України» нехтують, мовляв дорога є, її тільки вдосконалюють. Більше того, реконструкцію дороги намагаються пояснити потребами самого заповідника. Проте Закон є однозначним в аспекті заборони будівництва шляхів, споруд, лінійних та інших об'єктів транспорту, не пов'язаних з діяльністю природних заповідників, - сказав «Пошті» Богдан Проць.

Від гірськолижного курорту наразі офіційно не прозвучало ані слова. Прес-секретар "Буковелю" Володимир Візюк зазначив "Пошті", що керівництво відмовилося коментувати ситуацію із будівництвом дороги...


Суб'єктивний погляд

Еплтон Майкл, міжнародний експерт-еколог WWF

Я не приймаю жодної сторони і не можу впливати на ваші рішення, але такі дороги мають великий негативний вплив. Світова практика показує, що дороги, які прокладаються вздовж русел річок, дуже важко утримувати. І зараз гірськолижні курорти в світі стикаються з проблемами існування таких доріг. Ціна, яку має заплатити довкілля дуже висока. Це руйнування біогеоценозів надзвичайно цінного об'єкту - природного заповідника «Ґорґани». Констатую це як незалежний міжнародний експерт. Якщо б це рішення залежало від мене - дороги не було б. Якщо прийметься рішення про будівництво (у найгіршому випадку), то відшкодування повинне бути набагато більшим, ніж воно було запропоноване. Має бути заплачена дуже висока ціна.

Якщо в центрі міста стоїть архітектурна пам'ятка, то ніхто ніколи не обрізає кут цієї будівлі для прокладання дороги. Таку дорогу прокладають в обхід. І, напевно, є інші шляхи вирішення даного питання, потрібно тільки сісти за стіл переговорів. Дуже дивно, що все це відбулося без участі науковців заповідника, обов'язково мають бути залучені науковці заповідника «Горгани».

Мар'яна Вербовська "Львівська пошта" 15.03.2010 № 914

Війна за довкілля

Ольга Мелень, лауреат екологічної премії Голдмана, про головні проблеми Львівщини, природоохоронний громадський рух та “сумну ситуацію” із Мінприроди


В Україні нині нараховують близько півтисячі екологічних громадських організацій. Здебільшого вони працюють лише на ентузіазмі, вірі в ідею та бажанні її відстояти. Можна сказати, що саме громадські активісти, а не державні структури нині тримають першість у боротьбі за чисте довкілля. Відтак ми вирішили поцікавитися, як сьогодні працюють “зелені” громадські організації та які головні проблеми України та області в охороні довкілля. Про це та інше в нашій розмові з Ольгою Мелень, лауреатом екологічної премії Голдмана, керівником юридичного відділу Міжнародної благодійної організації “Екологія. Право. Людина”.

– Розкажіть про організацію “Екологія. Право. Людина” (ЕПЛ)?


– Наша організація створена 15 років тому професором львівського університету Світланою Кравченко. Відтоді нас об’єднує одна мета – захист екологічних прав громадян та навколишнього природного середовища. Ми працюємо відразу в кількох напрямах, насамперед надаємо правову допомогу, захищаємо інтереси людей та громадських організацій у судах, у державних органах, представляємо інтереси громадськості України на міжнародному рівні. Також наша діяльність полягає у поширенні екологічної інформації через журнал “Екологія. Право. Людина”, посібники, підручники, які стосуються доступу до екологічної інформації. Часто проводимо семінари, тренінги і навіть маємо студентську клініку, де запрошуємо студентів-юристів, які б могли застосовувати свої знання на практиці.

– З якими проблемами найчастіше звертаються люди до ЕПЛ?

– Найбільше людей хвилює вирубка зелених насаджень, будівництво небезпечних заводів, шкідливі викиди підприємств. Звертаються також по консультацію і представники національних парків, біосферних заповідників… Нещодавно консультувалися активісти з Харкова з приводу незаконності дій міської ради та прокладання дороги у парку Горького. Ми самі ініціюємо різні справи, про які чуємо зі ЗМІ. Сумарно за рік до нас звертається 150-200 людей. Консультації і всі послуги, які ми надаємо, – безкоштовні.

– Які сьогодні болючі місця довкілля області?

– Головною проблемою на Львівщині залишається забруднення атмосферного повітря внаслідок викидів автотранспорту та підприємств. Невирішеними залишаються проблеми з відходами – невикористані пестициди, що зберігаються на складах на території області, забруднюють ґрунт та водні об’єкти. Є проблеми зі сміттєзвалищами, які незаконно створюють у будь-якому заглибленні. Вони самовільні, не облаштовані і провокують низку проблем із забрудненням довкілля. Знову виникла проблема з Корналовичами, де вирубують столітні дуби. У Львові протягом довгого часу тягнеться справа із самовільним будівництвом у парку “Знесіння”, будівництвом готелю і апартаментів на території парку. Оскільки ми маємо менше важкої промисловості, то ситуація в області трохи краща, ніж на Сході. Але не треба забувати, що ми поряд із кордоном, тому до нас потрапляє багато небезпечних відходів із Європи, зокрема Угорщини.

– Які справи дали конкретні результати, якими Ви пишаєтеся?

– Дуже довго обговорювали справу, що пов’язана з будівництвом каналу Дунай – Чорне море в Дунайському біосферному заповіднику. Ми протестували проти цього спорудження із 2004 року. Відтоді маємо низку результатів цієї величезної правової роботи. Підняли на міжнародний рівень питання виконання Україною низки конвенцій із цього приводу. Ведемо постійний контроль спроб Міністерства транспорту побудувати цей канал. Ми також ведемо багато судових справ і вже отримали низку судових прецедентів, пов’язаних із оскарженням рішень державних органів. Через те, що справа постійно на слуху, підвищується обізнаність людей у цьому питанні, завдяки тому, що справа постійно перебуває на слуху. Люди стають сміливішими і розуміють, що з урядом можна і треба судитися.

– Саме за цю справу Ви отримали премію Голдмана першою в Україні?

– Так, 2006 року я отримала цю премію як представник Європи. В Україні її справді ще ніхто не отримував. Премія існує вже 20 років, її запровадила сім’я американських філантропів, які перейнялися глобальними проблемами довкілля і готові віддавати свої кошти на розв’язання екологічних проблем. Відтоді щороку журі, в яке входять і представники родини Голдманів, вручає премію шістьом активістам зі всього світу, які досягли вагомих результатів у сфері захисту довкілля. Ця премія є найбільшою з тих, які присуджуються за екологічний активізм. По-перше, вона є світового масштабу, по-друге – матеріальна винагорода переможцям теж найбільша серед екологічних премій.

– Наскільки прогресивними є українці в боротьбі за екологію?

– Я думаю, що екологічний громадських рух у нас достатньо сформований і сильний. Єдине, що не завжди його діяльність є ефективною і не завжди вдається досягти бажаних результатів. Державні органи не завжди належно реагують на те, чого хоче громадськість. У нас ще не сформована культура діалогу між урядом та громадськістю. Щороку виникає більше громадських організацій, які зацікавлені збереженням довкілля. При цьому багато нових організацій виникають через конк­ретну екологічну проблему – будівництво заводу чи атомної станції – це згуртовує людей для протистояння . Недоліком існування громадських організацій є погане фінансування і часто непрофесіоналізм.

– І виходить так, що у збереженні довкілля передовими залишаються громадські організації, а не державні органи?

– Однозначно так! Державні органи через бюрократичні перешкоди, незнання англійської мови та плинність кадрів не представлені належно на міжнародних зустрічах та форумах. Я була на конференції у Румунії, яку організував Євросоюз щодо стратегії розвитку Дунайського регіону в цілому. Звичайно, що Україна входить у частину регіону і мала би взяти участь у розробці цієї стратегії. Відбулося вже п’ять конференцій, на яких Євросоюз збирає коментарі від різних дунайських країн, однак на жодній із них не було представників уряду України. Громадськості вдалося бути на останній конференції – нас приїхало четверо. Єдиний представник від уряду, який був заявлений, просто не приїхав. Виходить, що цей процес відбувається без України, бо держава не бачить у тому зацікавлення. Ми давно ставили це питання перед урядом... Як результат, представники уряду надіслали до ЄС три сторінки свого бачення розвитку Дунайського регіону. Якість та зміст цього документа ставить під сумнів його користь та підтверджує відсутність єдиної розробленої державної політики та позиції у сферах охорони навколишнього середовища, енергетики, туризму, транспорту. Сумна ситуація із Мінприроди, яке повинно призначити по кожній міжнародній конвенції, ратифікованій Україною у сфері навколишнього середовища, контактну особу. Кожен рік-півтора ці контактні особи міняються, деякі призначаються із запізненням. Через таку плинність кадрів вони не можуть професійно працювати. Часто, коли особа йде з посади, вона не передає справи своєму послідовнику. У результаті такої непослідовної кадрової політики Україна має серйозні труднощі із виконанням своїх міжнародних зобов’язань та імплементацією міжнародних конвенцій у сфері захисту довкілля.

– Це особливість українського Мінприроди чи така ситуація складається у багатьох країнах?

– Решта країн представлені на міжнародних конференціях. У мене складається враження, що це тільки в Україні така ситуація. Повертаючись до проблем Дунаю, варто відзначити, що навіть ті країни, які не мають виходу до Дунаю, все одно цікавляться питанням розробки Дунайської стратегії і роблять вагомий внесок у цей процес. Нашим сусідам у ЄС вдається обігнати Україну на усіх фронтах, бо вони мають послідовну та скоординовану державну позицію та активно її представляють на рівні ЄС. Ми ж не маємо навіть координації між відповідними державними органами. Міністерства закордонних справ, транспорту і охорони навколишнього середовища часто просто не координують свої позиції між собою. Один представник говорить одне, інший – протилежне. Це призводить до зменшення авторитету держави, ігнорування наших інтересів та втрати можливостей, у тому числі і фінансових, щодо вирішення нагальних проблем.

– Від чого, на Вашу думку, залежить відповідальність за збереження довкілля?

– З кожним роком знижується професійний рівень людей, які приходять до ключових посад у владі і мали б відповідати за збереження довкілля. Передусім це стосується міністрів екології, які не мають досвіду та освіти у сфері охорони довкілля, що потім відображається на якості політики, яку вони формують у своєму відомстві. Саме міністерство є слабким у політичному аспекті, воно не відстоює свої інтереси, коли приймається рішення на урядовому рівні. Завжди сильніше Міністерство транспорту чи навіть Міністерство палива та енергетики більш ефективно лобіює свої проекти.

– Україна досить швидко ратифікує усі конвенції, які укладають на міжнародному рівні. Чи завжди узгоджені конвенції з чинним законодавством?

– Коли розпочався бум прийняття екологічних конвенцій, Україна майже всі підписувала. Але на національному рівні їхня імплементація закінчувалася тільки тим, що їх ратифікувала Верховна Рада і вони ставали частиною національного законодавства. Буквально один-два нормативні акти згодом приймалися для імплементації конвенції. У результаті стикаємося з тим, що закони є, конвенції є, але вони не виконуються. Уряд несерйозно до цього ставиться і ратифікує їх для галочки, щоб позитивно виглядати перед міжнародним співтовариством. Багато чиновників вважають, що ці конвенції не є обов’язковими для виконання, поки не буде відповідної інструкції. Водночас інструкції часто суперечать міжнародним актам, зокрема Оргуській конвенції, яка надає громадянам право доступу до екологічної інформації та забезпечує участь у прийнятті рішень, що можуть мати вплив на довкілля. За це Україну почали критикувати у 2005 році та оголосили порушницею цієї конвенції. З того часу майже ніякого прогресу не відбулося. Навіть більше – з кожним роком ситуація з доступом до екологічної інформації погіршується. На наші інформаційні запити Мінприроди не надсилає копії офіційних документів, бо вважають, що їхні накази, листи, висновки – це конфіденційна інформація. Кажуть, що висновки екологічної експертизи не є екологічною інформацією. Насправді це не так.

– Чи може міжнародна спільнота застосувати штрафні санкції до України?

– Штрафних санкцій за невиконання конвенцій не передбачено. Найгірша санкція, яка може бути застосована, – це позбавлення прав та привілеїв сторони конвенції, що означає фактично позбавлення статусу сторони конвенції.

Розмовляла Мар"яна Вербовська "Львівська пошта" 13 липня, 2010 року, № 75 (960)

Українська дірка від кіотського бублика

Мар’яна Булгакова, провідний український юрисконсульт МБО «Екологія-Право-Людина», про недолугість української системи контролю за продажем повітря

Україна хоче продати Світовому банку весь обсяг державної квоти на викиди парникових газів у 2011 році й усіляко пручається скорочувати свої викиди у наступні роки. За таку свою неадекватну позицію у збереженні довкілля українці отримали антипремію «Динозавра» у Канкуні (Мексика) на щорічній конференції ООН з проблем зміни клімату. З огляду на готовність продати своє повітря МВФ, фахівці припускають, що остаточними покупцями українських вуглецевих квот можуть стати Данія, Іспанія та Італія. Чимало експертів одразу висловили сумнів щодо доцільності такого кроку, тим паче, що саму процедуру та механізм реалізації коштів від продажу досі законодавчо не врегульовано.
Ринок продажу квот – це ринок, де умови диктують ті держави, які купують, адже вони добровільно беруть на себе міжнародні зобов’язання зі скорочення викидів парникових газів. Вони платять за це скорочення державам, які мають надлишкові квоти, щоб ті скорочували викиди парникових газів у себе чи впроваджували екологічні проекти. І це скорочення викидів парникових газів країни-покупці записують на свій рахунок у зв’язку з надлишковими викидами в них.
Попри благі наміри протоколу, минулоріч Україна вже встигла проґавити свій шанс «підтягнути» екологічний стан завдяки угоді з Японією та Іспанією про продаж чистого повітря. Тому є певні сумніви, чи зможе наступного року Україна обійти старі граблі. Після невдалого представлення Україною своєї позиції в Копенгагені та розслідування Генпрокуратури щодо пошуку коштів, які перерахувала Японія, ціна на українські ОВК впала з 10-ти до 7-8 євро. І сумнівно, що вона стане вищою. Про нюанси виконання Кіотського протоколу в Україні ми розмовляємо з Мар’яною Булгаковою, провідним українським юрисконсультом МБО «Екологія-Право-Людина», яка уважно стежить за перебігом цього процесу і відвідувала конференцію у Канкуні.

Витрати від продажу квот контролювати важко

– Пані Мар’яно, розкажіть будь ласка, чи відома сьогодні ціна за одну повітряну квоту в Україні?

– Щодо ціни, то достеменно сказати не можу, бо це не є відкритою інформацією в нашій державі, що, на нашу думку, незаконно. У ЗМІ звучать різні цифри з різних джерел. Логічно, якщо Світовий банк купує, то він ці квоти ще перепродуватиме і зароблятиме гроші, тому ця ціна не може бути надвисокою, а отже, це не може бути дуже вигідно.

– То чи доцільно їх продавати взагалі?

– На мою думку, це справді не доцільно. Якщо врахувати, що розроблених досконалих прозорих процедур використання коштів від продажу квот немає, то громадськість виступає проти цього процесу, оскільки реальні скорочення викидів, що мають бути досягнуті за ці кошти, не відбуваються...
– Хто повинен контролювати продаж квот і процес реалізації отриманих коштів на екологічні проекти?

– Витрати від продажу квот контролювати важко, хоч ми і намагаємося, але гроші потрапляють на цільовий рахунок держбюджету, а там з ними може відбуватися в наших реаліях усе, що завгодно. До прикладу, торік кошти від продажу квот, які мали бути витрачені на екологічні проекти, були витрачені не за цільовим призначенням. Нова влада порушила це питання, на нашу думку, тільки для того, щоб дискредитувати попередню. Кошти нібито повернули. Але що з ними зробили? Знову ж таки невідомо.
Відповідальним за використання коштів є Національне агентство екологічних інвестицій, але воно їх і використовує, і контролює їх використання. Тому хто наглядає за цим процесом – не зрозуміло. Контролювати мав би Кабмін та Рахункова палата, ну, і звісно – Генпрокуратура. Національне агентство підпорядковується Кабміну і є єдиним органом влади, який регулює процес. Структура сама робить і сама себе контролює. Як бачимо, загальний принцип поділу влади тут не працює. На нашу думку, необхідні певні зміни. Міжнародні угоди про продаж квот мав би ратифіковувати парламент, аби інша гілка влади теж була задіяна у контролі за витрачанням цих коштів.


Зауваження до України

– Які ще існують проблеми у впровадженні Кіотського протоколу в Україні?

– Зауваження є. По-перше, мета зі скорочення викидів парникових газів розраховується відповідно до 1990 року, коли економіка України була набагато могутніша і ми здійснювали значно більше викидів парникових газів, ніж зараз. Тобто, коли всі країни намагаються скоротити викиди парникових газів, Україна хоче їх збільшувати, і це при тому, що показник енергоємності ВВП України є одним із найбільших у світі. Якби рівень економіки України був таким, як у розвинутих держав світу, то ми були б також серед лідерів за викидами парникових газів. За низький рівень викидів кожен українець заплатив низьким рівнем свого добробуту.
По-друге, якщо Україна хоче торгувати квотами, то ми повинні подбати про те, щоб кошти йшли лише на екологічні проекти, на скорочення викидів парникових газів. Реалії ж сьогодення інші, сучасна політична воля не спрямована на це. По-третє, проблемним є також небажання України впроваджувати кліматоохоронну політику на національному рівні. По-четверте, згідно з Кіотським протоколом, усі держави зобов’язані розробляти плани адаптації до змін клімату. Хоча в нас і побутує думка, що ми не такі вразливі, як, наприклад, острівні країни, де трапляються буревії та інші стихійні явища, але Україна теж має потенційні «ахіллесові п’яти» з водопостачанням, часто виникають повені. Плани адаптації до таких екстремальних умов слід розробляти наперед.

«Закрите» питання

– Минулого року Україна вже встигла продати повітряні квоти Іспанії та Японії, але ані ціни, ані екологічних проектів, на які кошти мали б витратити, не було озвучено. Чи не є це порушенням законодавства, зокрема Оргуської конвенції, яка регламентує вільний доступ до екологічної інформації?

– Ми вважаємо, що це порушення, і звертали увагу на те, що Україна почала продавати квоти, але не мала належного контролю за витрачанням коштів та доступом до відповідної інформації. На міжнародному рівні не врегульований процес скорочення парникових газів після продажу квот. Тобто після продажу країна може обирати: скорочувати викиди чи реалізовувати різного роду екологічні проекти. Мета одна – позитивно впливати на довкілля.

Торік Україна підписала угоду про продаж квот із Японією, де йдеться не тільки про скорочення викидів парникових газів, а й про екологічні цілі. Нам не показали угоди, мотивуючи тим, що вона засекречена, про зобов’язання перед іншою країною – теж нічого невідомо. Відомо, що якщо Україна не виконає умов договору, то вона буде змушена повернути кошти Японії. З іншого боку, ми мали зустріч із представниками посольства Японії, де було зрозуміло, що Японія не зацікавлена в тому, щоб їм повертали кошти. Вони хочуть, щоб результатом купівлі квот було виконання міжнародних обов’язків – скорочення викидів СО2 за рахунок купівлі чистого повітря в іншої держави. Ми вважаємо, що це засекречення відбулося незаконно та суперечить Оргуській конвенції, яка регулює, зокрема, й доступ до екологічної інформації.



Ми зверталися в Генеральну прокуратуру і в Рахункову Палату по інформацію щодо минулорічного прецеденту з розкраданням коштів, але на стадії розслідування порушеної кримінальної справи інформацію не озвучують. Водночас, до України спеціально приїжджала перевірка з ООН, яка нагадала про те, що кошти у будь-якому випадку потрібно витратити хоча б на екологічні цілі, якщо не на скорочення викидів. Але віз і нині там…

– Які висновки, як екологічний юрист, Ви встигли зробити про процедуру продажу квот в Україні, зокрема на прикладі Японії?

– Керівництво Національного агентства визнало інформацію конфіденційною, при чому вони підписали угоду про те, що жодна зі сторін не повинна розголошувати певні пункти документа. А міжнародні договори, які підписала Україна, мають бути оприлюднені і публікуватися у збірнику міжнародних договорів! Усього цього немає. З цього приводу ми (МБО «Екологія-Право-Людина») зверталися до суду. Частково було задоволено наші позовні вимоги, але щодо оприлюднення ціни договору суд вимогу не задовольнив. Ми просили визнати протиправною діяльність із ненадання інформації, суд визнав, що Національне агентство могло не назвати ціни угоди, оскільки умова про нерозголошення була в угоді із Японією. Але суд не розглядав питання про те, чи могло Національне агентство підписати таку угоду та закрити за домовленістю інформацію, яка не є конфіденційною, згідно з чинним законодавством України. Тобто питання досі відкрите.




Розмовляла Мар’яна Вербовська


"Львівська пошта" №139 2010 рік

Енергетичне ехо

С’юзан Боос, журналіст, редактор швейцарського тижневика «WOZ Wochenzeitung», автор книг, присвячених Чорнобилю, про відвідини Прип’яті, небезпеки енергоблоку та труднощі в роботі журналіста

Цьогоріч Україна, хоч і святкує двадцяту річницю незалежності, але тінь Радянського Союзу, точніше, його проблем, її переслідує досі. Соціологічні дослідження, у яких іноземців розпитують про нашу державу, не перестають фіксувати в рейтингу найвідоміших фактів про Україну не тільки перемоги Кличків, Руслани та Майдан, але й Чорнобильську катастрофу, яка сталася 25 років тому.
Лише через п’ять років після трагедії, після того, як з гуркотом упала залізна завіса, і у Європі, і в Україні нарешті заговорили вголос, а не пошепки про атомний вибух. Десятки науковців, письменників та журналістів розповідали світу і українцям про те, що масштаби біди насправді ще не виявилися вповні, а наслідки продовжують повільно вбивати тих, хто живе поруч. Одним із рупорів проблем Чорнобиля була і С’юзан Боос, яка працювала журналістом у швейцарській газеті. „Пошті” вона розповіла про наслідки катастрофи та потенційні екологічні проблеми, пов’язані з вибухом.


– С’юзан, розкажіть, будь ласка, коли Ви вперше відвідали Україну і чому зацікавилися місцевими проблемами?

– Уперше я приїхала сюди через кілька років після катастрофи в Чорнобилі. Мені просто бракує слів, аби описати побачене... Я зустріла людей, які мешкали у Прип’яті, які так і не могли отямитися після того, що сталося. Ми з кількома друзями приїжджали до них і поверталися ночувати до Києва. У Києві мешкали наші знайомі, ночувати там, біля АЕС, ми побоювалися. Я намагалася якомога більше спілкуватися з людьми, вони розповідали, як усе це сталося, що вони відчували у перші дні й після того.



Моя знайома працювала журналісткою у Прип’яті і знала, якою була реальна ситуація. Але залишалося відчуття, що навіть після цієї поїздки є чимало білих плям у всій цій історії. Брак інформації змусив нас зі швейцарським фотографом повернутися в Україну 1994 року. Тож я твердо вирішила написати матеріал і поїхала у 30-кілометрову зону. Тоді було доволі непросто туди потрапити, але для мене було важливо більше поговорити з тими людьми, яких відселяли. То була їхня історія життя. Це було неймовірне відчуття, коли ми заходили у порожні будинки, проходили безлюдними вулицями міста, де колись жили 50 тисяч людей! Скрізь було тихо і пусто. Перед тим, як виїхати зі своїх домівок, вони взяли тільки паспорт та одяг на деякий час і більше нічого. Забрати ще щось не можна було, всі речі були отруєні й небезпечні.

– Ви не боялися повертатися сюди знову і знову?

– Це запитання я ставила собі щоразу, коли їхала. Але знаєте, я думаю, тим, хто не планує народжувати дітей, не слід боятися. Звісно, сюди не можна їхати вагітним. Але ж ще страшніше не їхати сюди, а жити тут. Є люди, які там живуть роками і їдять фрукти з тих садів. Оце набагато страшніше. Кожен вдих може бути небезпечним, а кожен видих останнім…

– Саме після цих відвідин Ви написали книгу про Чорнобиль?

– Так, 10 років після катастрофи вийшла моя книга. Перед тим ми з фотографом прожили тут чотири місяці: три місяці у Києві й місяць у Мінську. Ми розмовляли з усіма людьми, аби по крихті зібрати спогади. Не всі погоджувалися на розмову, зрештою, це була для них справжня травма. У 1995 році українська економіка опинилася у колапсі, мені було важко знайти потрібних людей. Це зараз ми маємо мобільні й легко можемо знайти один одного. Тоді слід було приїжджати до офісу, де часто потрібної людини не було на місці, відтак доводилося їздити кілька разів. Це було схоже на зачароване коло, адже вкладено стільки зусиль, а результат мізерний. Маю сказати, що зараз журналісту куди легше. Але ще важче було знайти людину, яка готова була говорити про те, що сталося. Бувало, що на мої запитання відповідали так : „Проблеми немає…” Доводилося шукати далі, аби знайти „кінці”.




– У той час, коли ви готували книжку про трагедію на АЕС, в Україну приїжджала ще одна журналістка, білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Ви зустрічалися з нею?

– Так, ми зустрічалися не раз. Вона написала чудову книжку, вам доводилося її читати?

– Так, в Україні «Чорнобильська молитва» досить популярна.

– Вона мене справді вразила. Зважаючи на ті умови, в яких їй доводилося працювати, робота була проривом. У Білорусі взагалі важко працювати журналістом, а тут таке! Ми удвох тоді були пригнічені тим, що бачили і чули. Попри те, що стільки часу минуло, люди не розуміли, що насправді означає Чорнобиль. Бо картинка була гарна. Співали пташки, росли пишні дерева, розквітали неймовірні квіти. Але біда у тому, що радіація дасть про себе знати наступним поколінням. Вона впливає непомітно. Світлана тоді намагалася про це говорити і наголошувала, що слід шукати шляхи, аби звести до мінімуму потенційні втрати.
Ця територія отруєна на кілька тисяч років, ми повинні це збагнути. Звісно, можна організувати тут туристичні відвідини, але ніхто не може сказати, які наслідки чекатимуть п’яте, а то й десяте покоління.

– А з чого починався Ваш шлях у екологічну журналістику?

– Та власне із Чорнобиля. До того я писала на соціальні теми, які з часом все тісніше перепліталися з екологічними тонкощами. У Швейцарії є багато проблем, пов’язаних із енергетикою. Особливо це стосується гідроелектростанцій, які у нас почали будувати близько ста років тому. Мало хто знає, але щороку гідроелектростанції замулюються на 1%, відтак через століття вони вже не можуть працювати. Це стосується усіх електростанцій, українських також. Над цим слід задуматися, термін невеликий, а що робитимемо далі? Найбільше ж мене цікавить атомна енергетика, власне тому український досвід дуже повчальний для інших країн, зокрема й для Швейцарії.

– У Швейцарії є тенденція до закриття атомних електростанцій чи їх продовжують будувати?

– Планують відкрити ще три атомні станції, але одночасно кілька старих хочуть закрити. І тут не враховано дві речі: по-перше, це впливає на зміну клімату, по-друге, ми наближаємося до піку видобутку нафти. Видобуток нафти зростає, а її кількість зменшується. Тому зараз час задуматися над будь-якими іншими джерелами енергії, які були б менш шкідливими і витратними.



– А який спосіб видобутку енергії переважає?

– У нас багато гідроелектростанцій. Наприклад, у Швейцарії є дуже багато гір, а у горах багато річок. Але сьогодні, коли ви гулятимете в горах, уже не побачите справжньої гірської річки з потужними потоком. У кожній п’ятій долині стоїть спеціальна дамба, яка виробляє енергію. Для фауни і для самих рік це справжня проблема. Кілька разів на день, коли дамба виробляє енергію, це нагадує маленьке цунамі, яке змиває усе на своєму шляху. Нині ми використовуємо 95% води у річках, тому такої великої і недоторканої річки, як Дністер в Україні, ви вже не знаєте у Швейцарії.

Розмовляла Мар’яна Вербовська

Довідка:

С’юзан Боос (Цюріх) – головний редактор тижневика WOZ Wochenzeitung (Швейцарія) (http://www.woz.ch/), має великий досвід журналістської роботи в Україні й Білорусі. Автор книги «Beherrschtes Entsetzen» («Стриманий жах») про проблеми Чорнобиля та циклу матеріалів про українські екологічні проблеми, зокрема Дністра і Калуша (Івано-Франківщина). Учасник прес-турів і навчальних програм ЮНЕП у Центральній Азії.


Мар'яна Вербовська "Львівська пошта" 23 серпня 2011 року №92(1124)

Фото: Мар'яна Вербовська, Рамін Мазур

Спадок із отрутою

Із Львівщини вивозять пестициди, які заборонили використовувати ще за часів СРСР. Попри те, що села очищують, люди побоюються, що наслідки від простоювання хімікатів нагадуватимуть про себе ще довго

Мар’яна Вербовська

Цього тижня зі селища Гніздичів, що на Жидачівщині, почали вивозити пестициди, які лежали тут близько тридцяти років. За час, поки хімікати в металевих діжках простоювали у приміщенні, вони встигли просочитися в ґрунт, забруднити місцеві криниці і стати причиною низки легеневих захворювань людей. Хімічні сполуки, про які мали забути ще в Радянському Союзі, стають темою для обговорення знову і знову.

Навіть фахівці, які протягом тижня завантажують отруту в мішки, не заспокоюють мешканців селища, адже шкоду, завдану здоров’ю, тут відчуватимуть ще довго.

Запах води
Щоранку, аби приготувати їсти чи випити чаю, пані Наталя, мешканка Гніздичева, бере відро і ходить за сто метрів до родичів. У неї у дворі є свій колодязь, але навіть після двох фільтрів вода тхне хімією і має сірий колір, пити її справді неможливо. Тому кілька останніх років сім’я взагалі не п’є воду з власної криниці.

– Навпроти нашого будинку за кілька десятків метрів стоїть склад пестицидів. Отрута просочується в ґрунт, потрапляє у воду, тож пити її неможливо. Ми навіть возили воду на експертизу, де підтвердили, що її пити не можна… – розповіла «Пошті» пані Наталя.

Ранок у селі – це не тільки час іти по воду, а й момент, коли запах пестицидів найбільш різкий, позаяк підвищується вологість. Тому прокидатися зранку ніхто не любить. Учителька хімії місцевої школи Марія Василишин розповідає, що співчуває дітям, які щойно прийшли на уроки. Вони і без ранкового випробування смородом мають букет захворювань, який виник через пестицидну спадщину Радянського Союзу.

– Серед школярів дуже високий відсоток легеневих захворювань. До складу всіх пестицидів входять речовини, які руйнують організм людини – хлориди, гексоли, гексобензоли. Багато людей помирають у молодому віці, – розповідає «Пошті» Марія Василишин.

Причиною нещасть мешканців є склад із отрутохімікатами, якому понад 30 років. Коли у 70-х роках ХХ століття в Україні заборонили використовувати низку пестицидів, їх законсервували у металеві бочки і забули. В останні десять років заіржавілі діжки почали нищитися – шкідливі речовини розтікалися складом і потрапляли в ґрунт.

Кількість хімікатів

Згідно з документами, на складі у Гніздичеві зберігається 71 тонна отрутохімікатів. Нині, коли їх почали вивозити, фахівці зрозуміли, що їх насправді більше, точної кількості наразі не кажуть. Не можуть достовірно оцінити і згубний вплив на людей. За словами Мирослава Хом’яка, начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища у Львівській області, згідно з аналізами Державної екологічної інспекції області, є перевищення допустимих речовин у воді та землі.
– Ми знаємо, що коли в селі скаржаться на головні болі, то слід щось робити. Скрізь, де є пестициди, є перевищення норм в аналізах води та ґрунту. Тут терміново потрібно утилізувати пестициди і провести рекультивацію території, – каже «Пошті» Мирослав Хом’як.

Кому належать пестициди?

Збирати непридатні до використання пестициди в Україні розпочали в 1970-х роках після заборони до використання кількох видів хімікатів. Накопичення відбувалося без належного контролю, неодноразово змінювалися власники складів пестицидів. Це призвело до виникнення великої кількості пестицидів, які не мали власника (!), втрати документації, руйнування складів... За час незалежності України до складу звозили пестициди як із Жидачівського, так і з навколишніх районів. Нині знайти кінці проблеми і з’ясувати, кому належить непотріб, фактично неможливо.

– Це питання зараз на часі. Всі розуміли, що в кожного небезпечного відходу має бути власник. Сільськогосподарські об’єкти, зокрема колгоспи, радгоспи, проходили неодноразові реорганізації і розпаювання, внаслідок чого землю розподіляли, а відходи залишалися нічиїми, – розповідає «Пошті» Мирослав Хом’як. – Тому плануємо, що хімікати вивезуть, ми підрахуємо, скільки на це витратила держава, і подамо регресний позов до власників щодо стягнення коштів, витрачених на утилізацію.

Поки власника шукають, Міністерство екології та природних ресурсів виділило 9 мільйонів гривень, а з обласного та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища – 2 мільйони гривень. Утилізуватиме відходи ізраїльська фірма «S.I Group Concern Ltd». Щоправда, знайти будь-яку інформацію про цю фірму в інтернеті «Пошті» так і не вдалося. Як розповів нам Ігор Маслянчук, представник компанії-підрядника «Сібудсістемс», у селищі працює восьмеро людей.

– Щоранку вони приходять на склад і в костюмах та захисних масках завантажують пестициди у мішки. Робота триває шість годин – більше часу тут проводити заборонено нормами, – розповідає Ігор Маслянчук.

Навіть коли перебуваєш на складі у масці, за кілька хвилин від їдкого запаху починає паморочитися в голові. Після десяти хвилин у такому приміщенні запах в’їдається в одяг на кілька днів… Після того, як небезпечні відходи запакують у мішки, їх відвезуть до Польщі і спалять. В Україні немає придатних для цього заводів, у Європі цим займаються Польща, Німеччина, Франція та Швейцарія. Фахівці обіцяють, що за два тижні зі селища вивезуть усі хімікати. Та навіть після того, як у справі із радянськими пестицидами поставлять крапку, ніхто не скаже, скільки часу мине, поки в селищі питимуть воду, яка не буде тхнути хімікатами, і яку ціну люди насправді заплатили за життя біля понівеченого складу.

Львів – Гніздичів – Львів





Довідково:

***

Пестици́ди – хімікати, використовуються в сільському господарстві і садівництві для боротьби зі шкідниками. Хімічна сполука, яка використовується для захисту рослин, сільськогосподарських продуктів і боротьби з переносниками небезпечних захворювань.

****
Протягом 2007 – 2009 рр. з території України вивезено 1899 т непридатних пестицидів для їх знешкодження за межами України. На кінець 2009 р. кількість непридатних до використання пестицидів та агрохімікатів на території України становила 21,058 тис. т. Загальна кількість складів перевищує 3000.

****
За результатами проведеної на початку 2011 р. інвентаризації, у 15 районах області та у Львові на 60 складах зберігають близько 495 т непридатних пестицидів. За кошт Держфонду охорони навколишнього природного середовища заплановано вивезти 402, 04 т небезпечних відходів.

Оксана Марискевич, заступник директора з наукової роботи Інституту екології Карпат НАН України:
– Нині цілковито звільненими від непридатних пестицидів є чотири райони області: Самбірський, Жовківський, Турківський та Яворівський. Три останні райони межують із державним кордоном України з Польщею, тому, зважаючи на тиск наших сусідів (небезпідставні побоювання щодо ймовірності забруднення поверхневих й підземних вод), власне й було досягнуто цього результату. Усі ці речовини, часом зовсім невідомого компонентного складу через пошкодження тари, зберігаються у 62-х складських приміщеннях, стан 39-ти з яких оцінюється як незадовільний.
Чинним законодавством України, зокрема, Державними будівельними нормами, санітарними нормами і правилами, чітко визначено вимоги до локалізації складських приміщень, у яких зберігаються хімічні засоби захисту рослин. Відстань від таких приміщень до житлової забудови повинна становити 200 м, вони повинні розміщуватися з підвітряного боку до забудови з урахуванням річної рози вітрів. Заборонено розміщення таких складських приміщень у 1-3 зонах санітарної охорони водних об’єктів. Проте ці норми дуже часто порушувалися. Зокрема, склад засобів захисту рослин в Турківському районі був локалізований на відстані 20 м від витоків транскордонної ріки Сян. У зв’язку з цим розміщення таких складів поблизу житлової забудови, особливо тих, стан яких оцінюється як незадовільний, буде впливати на стан здоров’я населення через забруднення повітря, поверхневих та підземних вод, рослинницької та тваринницької продукції. На запитання про те, за скільки часу після того, як пестициди вивезуть, мешканці зможуть пити воду без домішків хімікатів, може відповісти лише Львівська обласна санстанція, яка забезпечує контроль за вмістом пестицидів у компонентах довкілля. З огляду на те, що склад у Гніздичеві розташований достатньо близько до житлової забудови, ймовірність забруднення компонентів довкілля є досить високою. Тому потрібно провести визначення вмісту залишків пестицидів у ґрунтах, рослинницькій продукції та в джерелах водопостачання (криниці).

11 серпня 2011 року "Львівська пошта"