Енергетичне ехо

С’юзан Боос, журналіст, редактор швейцарського тижневика «WOZ Wochenzeitung», автор книг, присвячених Чорнобилю, про відвідини Прип’яті, небезпеки енергоблоку та труднощі в роботі журналіста

Цьогоріч Україна, хоч і святкує двадцяту річницю незалежності, але тінь Радянського Союзу, точніше, його проблем, її переслідує досі. Соціологічні дослідження, у яких іноземців розпитують про нашу державу, не перестають фіксувати в рейтингу найвідоміших фактів про Україну не тільки перемоги Кличків, Руслани та Майдан, але й Чорнобильську катастрофу, яка сталася 25 років тому.
Лише через п’ять років після трагедії, після того, як з гуркотом упала залізна завіса, і у Європі, і в Україні нарешті заговорили вголос, а не пошепки про атомний вибух. Десятки науковців, письменників та журналістів розповідали світу і українцям про те, що масштаби біди насправді ще не виявилися вповні, а наслідки продовжують повільно вбивати тих, хто живе поруч. Одним із рупорів проблем Чорнобиля була і С’юзан Боос, яка працювала журналістом у швейцарській газеті. „Пошті” вона розповіла про наслідки катастрофи та потенційні екологічні проблеми, пов’язані з вибухом.


– С’юзан, розкажіть, будь ласка, коли Ви вперше відвідали Україну і чому зацікавилися місцевими проблемами?

– Уперше я приїхала сюди через кілька років після катастрофи в Чорнобилі. Мені просто бракує слів, аби описати побачене... Я зустріла людей, які мешкали у Прип’яті, які так і не могли отямитися після того, що сталося. Ми з кількома друзями приїжджали до них і поверталися ночувати до Києва. У Києві мешкали наші знайомі, ночувати там, біля АЕС, ми побоювалися. Я намагалася якомога більше спілкуватися з людьми, вони розповідали, як усе це сталося, що вони відчували у перші дні й після того.



Моя знайома працювала журналісткою у Прип’яті і знала, якою була реальна ситуація. Але залишалося відчуття, що навіть після цієї поїздки є чимало білих плям у всій цій історії. Брак інформації змусив нас зі швейцарським фотографом повернутися в Україну 1994 року. Тож я твердо вирішила написати матеріал і поїхала у 30-кілометрову зону. Тоді було доволі непросто туди потрапити, але для мене було важливо більше поговорити з тими людьми, яких відселяли. То була їхня історія життя. Це було неймовірне відчуття, коли ми заходили у порожні будинки, проходили безлюдними вулицями міста, де колись жили 50 тисяч людей! Скрізь було тихо і пусто. Перед тим, як виїхати зі своїх домівок, вони взяли тільки паспорт та одяг на деякий час і більше нічого. Забрати ще щось не можна було, всі речі були отруєні й небезпечні.

– Ви не боялися повертатися сюди знову і знову?

– Це запитання я ставила собі щоразу, коли їхала. Але знаєте, я думаю, тим, хто не планує народжувати дітей, не слід боятися. Звісно, сюди не можна їхати вагітним. Але ж ще страшніше не їхати сюди, а жити тут. Є люди, які там живуть роками і їдять фрукти з тих садів. Оце набагато страшніше. Кожен вдих може бути небезпечним, а кожен видих останнім…

– Саме після цих відвідин Ви написали книгу про Чорнобиль?

– Так, 10 років після катастрофи вийшла моя книга. Перед тим ми з фотографом прожили тут чотири місяці: три місяці у Києві й місяць у Мінську. Ми розмовляли з усіма людьми, аби по крихті зібрати спогади. Не всі погоджувалися на розмову, зрештою, це була для них справжня травма. У 1995 році українська економіка опинилася у колапсі, мені було важко знайти потрібних людей. Це зараз ми маємо мобільні й легко можемо знайти один одного. Тоді слід було приїжджати до офісу, де часто потрібної людини не було на місці, відтак доводилося їздити кілька разів. Це було схоже на зачароване коло, адже вкладено стільки зусиль, а результат мізерний. Маю сказати, що зараз журналісту куди легше. Але ще важче було знайти людину, яка готова була говорити про те, що сталося. Бувало, що на мої запитання відповідали так : „Проблеми немає…” Доводилося шукати далі, аби знайти „кінці”.




– У той час, коли ви готували книжку про трагедію на АЕС, в Україну приїжджала ще одна журналістка, білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Ви зустрічалися з нею?

– Так, ми зустрічалися не раз. Вона написала чудову книжку, вам доводилося її читати?

– Так, в Україні «Чорнобильська молитва» досить популярна.

– Вона мене справді вразила. Зважаючи на ті умови, в яких їй доводилося працювати, робота була проривом. У Білорусі взагалі важко працювати журналістом, а тут таке! Ми удвох тоді були пригнічені тим, що бачили і чули. Попри те, що стільки часу минуло, люди не розуміли, що насправді означає Чорнобиль. Бо картинка була гарна. Співали пташки, росли пишні дерева, розквітали неймовірні квіти. Але біда у тому, що радіація дасть про себе знати наступним поколінням. Вона впливає непомітно. Світлана тоді намагалася про це говорити і наголошувала, що слід шукати шляхи, аби звести до мінімуму потенційні втрати.
Ця територія отруєна на кілька тисяч років, ми повинні це збагнути. Звісно, можна організувати тут туристичні відвідини, але ніхто не може сказати, які наслідки чекатимуть п’яте, а то й десяте покоління.

– А з чого починався Ваш шлях у екологічну журналістику?

– Та власне із Чорнобиля. До того я писала на соціальні теми, які з часом все тісніше перепліталися з екологічними тонкощами. У Швейцарії є багато проблем, пов’язаних із енергетикою. Особливо це стосується гідроелектростанцій, які у нас почали будувати близько ста років тому. Мало хто знає, але щороку гідроелектростанції замулюються на 1%, відтак через століття вони вже не можуть працювати. Це стосується усіх електростанцій, українських також. Над цим слід задуматися, термін невеликий, а що робитимемо далі? Найбільше ж мене цікавить атомна енергетика, власне тому український досвід дуже повчальний для інших країн, зокрема й для Швейцарії.

– У Швейцарії є тенденція до закриття атомних електростанцій чи їх продовжують будувати?

– Планують відкрити ще три атомні станції, але одночасно кілька старих хочуть закрити. І тут не враховано дві речі: по-перше, це впливає на зміну клімату, по-друге, ми наближаємося до піку видобутку нафти. Видобуток нафти зростає, а її кількість зменшується. Тому зараз час задуматися над будь-якими іншими джерелами енергії, які були б менш шкідливими і витратними.



– А який спосіб видобутку енергії переважає?

– У нас багато гідроелектростанцій. Наприклад, у Швейцарії є дуже багато гір, а у горах багато річок. Але сьогодні, коли ви гулятимете в горах, уже не побачите справжньої гірської річки з потужними потоком. У кожній п’ятій долині стоїть спеціальна дамба, яка виробляє енергію. Для фауни і для самих рік це справжня проблема. Кілька разів на день, коли дамба виробляє енергію, це нагадує маленьке цунамі, яке змиває усе на своєму шляху. Нині ми використовуємо 95% води у річках, тому такої великої і недоторканої річки, як Дністер в Україні, ви вже не знаєте у Швейцарії.

Розмовляла Мар’яна Вербовська

Довідка:

С’юзан Боос (Цюріх) – головний редактор тижневика WOZ Wochenzeitung (Швейцарія) (http://www.woz.ch/), має великий досвід журналістської роботи в Україні й Білорусі. Автор книги «Beherrschtes Entsetzen» («Стриманий жах») про проблеми Чорнобиля та циклу матеріалів про українські екологічні проблеми, зокрема Дністра і Калуша (Івано-Франківщина). Учасник прес-турів і навчальних програм ЮНЕП у Центральній Азії.


Мар'яна Вербовська "Львівська пошта" 23 серпня 2011 року №92(1124)

Фото: Мар'яна Вербовська, Рамін Мазур