пʼятниця, 26 серпня 2011 р.

Війна за довкілля


Ольга Мелень, лауреат екологічної премії Голдмана, про головні проблеми Львівщини, природоохоронний громадський рух та “сумну ситуацію” із Мінприроди


В Україні нині нараховують близько півтисячі екологічних громадських організацій. Здебільшого вони працюють лише на ентузіазмі, вірі в ідею та бажанні її відстояти. Можна сказати, що саме громадські активісти, а не державні структури нині тримають першість у боротьбі за чисте довкілля. Відтак ми вирішили поцікавитися, як сьогодні працюють “зелені” громадські організації та які головні проблеми України та області в охороні довкілля. Про це та інше в нашій розмові з Ольгою Мелень, лауреатом екологічної премії Голдмана, керівником юридичного відділу Міжнародної благодійної організації “Екологія. Право. Людина”.

– Розкажіть про організацію “Екологія. Право. Людина” (ЕПЛ)?


– Наша організація створена 15 років тому професором львівського університету Світланою Кравченко. Відтоді нас об’єднує одна мета – захист екологічних прав громадян та навколишнього природного середовища. Ми працюємо відразу в кількох напрямах, насамперед надаємо правову допомогу, захищаємо інтереси людей та громадських організацій у судах, у державних органах, представляємо інтереси громадськості України на міжнародному рівні. Також наша діяльність полягає у поширенні екологічної інформації через журнал “Екологія. Право. Людина”, посібники, підручники, які стосуються доступу до екологічної інформації. Часто проводимо семінари, тренінги і навіть маємо студентську клініку, де запрошуємо студентів-юристів, які б могли застосовувати свої знання на практиці.

– З якими проблемами найчастіше звертаються люди до ЕПЛ?

– Найбільше людей хвилює вирубка зелених насаджень, будівництво небезпечних заводів, шкідливі викиди підприємств. Звертаються також по консультацію і представники національних парків, біосферних заповідників… Нещодавно консультувалися активісти з Харкова з приводу незаконності дій міської ради та прокладання дороги у парку Горького. Ми самі ініціюємо різні справи, про які чуємо зі ЗМІ. Сумарно за рік до нас звертається 150-200 людей. Консультації і всі послуги, які ми надаємо, – безкоштовні.

– Які сьогодні болючі місця довкілля області?


– Головною проблемою на Львівщині залишається забруднення атмосферного повітря внаслідок викидів автотранспорту та підприємств. Невирішеними залишаються проблеми з відходами – невикористані пестициди, що зберігаються на складах на території області, забруднюють ґрунт та водні об’єкти. Є проблеми зі сміттєзвалищами, які незаконно створюють у будь-якому заглибленні. Вони самовільні, не облаштовані і провокують низку проблем із забрудненням довкілля. Знову виникла проблема з Корналовичами, де вирубують столітні дуби. У Львові протягом довгого часу тягнеться справа із самовільним будівництвом у парку “Знесіння”, будівництвом готелю і апартаментів на території парку. Оскільки ми маємо менше важкої промисловості, то ситуація в області трохи краща, ніж на Сході. Але не треба забувати, що ми поряд із кордоном, тому до нас потрапляє багато небезпечних відходів із Європи, зокрема Угорщини.

– Які справи дали конкретні результати, якими Ви пишаєтеся?

– Дуже довго обговорювали справу, що пов’язана з будівництвом каналу Дунай – Чорне море в Дунайському біосферному заповіднику. Ми протестували проти цього спорудження із 2004 року. Відтоді маємо низку результатів цієї величезної правової роботи. Підняли на міжнародний рівень питання виконання Україною низки конвенцій із цього приводу. Ведемо постійний контроль спроб Міністерства транспорту побудувати цей канал. Ми також ведемо багато судових справ і вже отримали низку судових прецедентів, пов’язаних із оскарженням рішень державних органів. Через те, що справа постійно на слуху, підвищується обізнаність людей у цьому питанні, завдяки тому, що справа постійно перебуває на слуху. Люди стають сміливішими і розуміють, що з урядом можна і треба судитися.

– Саме за цю справу Ви отримали премію Голдмана першою в Україні?

– Так, 2006 року я отримала цю премію як представник Європи. В Україні її справді ще ніхто не отримував. Премія існує вже 20 років, її запровадила сім’я американських філантропів, які перейнялися глобальними проблемами довкілля і готові віддавати свої кошти на розв’язання екологічних проблем. Відтоді щороку журі, в яке входять і представники родини Голдманів, вручає премію шістьом активістам зі всього світу, які досягли вагомих результатів у сфері захисту довкілля. Ця премія є найбільшою з тих, які присуджуються за екологічний активізм. По-перше, вона є світового масштабу, по-друге – матеріальна винагорода переможцям теж найбільша серед екологічних премій.

– Наскільки прогресивними є українці в боротьбі за екологію?


– Я думаю, що екологічний громадських рух у нас достатньо сформований і сильний. Єдине, що не завжди його діяльність є ефективною і не завжди вдається досягти бажаних результатів. Державні органи не завжди належно реагують на те, чого хоче громадськість. У нас ще не сформована культура діалогу між урядом та громадськістю. Щороку виникає більше громадських організацій, які зацікавлені збереженням довкілля. При цьому багато нових організацій виникають через конк­ретну екологічну проблему – будівництво заводу чи атомної станції – це згуртовує людей для протистояння . Недоліком існування громадських організацій є погане фінансування і часто непрофесіоналізм.

– І виходить так, що у збереженні довкілля передовими залишаються громадські організації, а не державні органи?

– Однозначно так! Державні органи через бюрократичні перешкоди, незнання англійської мови та плинність кадрів не представлені належно на міжнародних зустрічах та форумах. Я була на конференції у Румунії, яку організував Євросоюз щодо стратегії розвитку Дунайського регіону в цілому. Звичайно, що Україна входить у частину регіону і мала би взяти участь у розробці цієї стратегії. Відбулося вже п’ять конференцій, на яких Євросоюз збирає коментарі від різних дунайських країн, однак на жодній із них не було представників уряду України. Громадськості вдалося бути на останній конференції – нас приїхало четверо. Єдиний представник від уряду, який був заявлений, просто не приїхав. Виходить, що цей процес відбувається без України, бо держава не бачить у тому зацікавлення. Ми давно ставили це питання перед урядом... Як результат, представники уряду надіслали до ЄС три сторінки свого бачення розвитку Дунайського регіону. Якість та зміст цього документа ставить під сумнів його користь та підтверджує відсутність єдиної розробленої державної політики та позиції у сферах охорони навколишнього середовища, енергетики, туризму, транспорту. Сумна ситуація із Мінприроди, яке повинно призначити по кожній міжнародній конвенції, ратифікованій Україною у сфері навколишнього середовища, контактну особу. Кожен рік-півтора ці контактні особи міняються, деякі призначаються із запізненням. Через таку плинність кадрів вони не можуть професійно працювати. Часто, коли особа йде з посади, вона не передає справи своєму послідовнику. У результаті такої непослідовної кадрової політики Україна має серйозні труднощі із виконанням своїх міжнародних зобов’язань та імплементацією міжнародних конвенцій у сфері захисту довкілля.

– Це особливість українського Мінприроди чи така ситуація складається у багатьох країнах?

– Решта країн представлені на міжнародних конференціях. У мене складається враження, що це тільки в Україні така ситуація. Повертаючись до проблем Дунаю, варто відзначити, що навіть ті країни, які не мають виходу до Дунаю, все одно цікавляться питанням розробки Дунайської стратегії і роблять вагомий внесок у цей процес. Нашим сусідам у ЄС вдається обігнати Україну на усіх фронтах, бо вони мають послідовну та скоординовану державну позицію та активно її представляють на рівні ЄС. Ми ж не маємо навіть координації між відповідними державними органами. Міністерства закордонних справ, транспорту і охорони навколишнього середовища часто просто не координують свої позиції між собою. Один представник говорить одне, інший – протилежне. Це призводить до зменшення авторитету держави, ігнорування наших інтересів та втрати можливостей, у тому числі і фінансових, щодо вирішення нагальних проблем.

– Від чого, на Вашу думку, залежить відповідальність за збереження довкілля?

– З кожним роком знижується професійний рівень людей, які приходять до ключових посад у владі і мали б відповідати за збереження довкілля. Передусім це стосується міністрів екології, які не мають досвіду та освіти у сфері охорони довкілля, що потім відображається на якості політики, яку вони формують у своєму відомстві. Саме міністерство є слабким у політичному аспекті, воно не відстоює свої інтереси, коли приймається рішення на урядовому рівні. Завжди сильніше Міністерство транспорту чи навіть Міністерство палива та енергетики більш ефективно лобіює свої проекти.

– Україна досить швидко ратифікує усі конвенції, які укладають на міжнародному рівні. Чи завжди узгоджені конвенції з чинним законодавством?

– Коли розпочався бум прийняття екологічних конвенцій, Україна майже всі підписувала. Але на національному рівні їхня імплементація закінчувалася тільки тим, що їх ратифікувала Верховна Рада і вони ставали частиною національного законодавства. Буквально один-два нормативні акти згодом приймалися для імплементації конвенції. У результаті стикаємося з тим, що закони є, конвенції є, але вони не виконуються. Уряд несерйозно до цього ставиться і ратифікує їх для галочки, щоб позитивно виглядати перед міжнародним співтовариством. Багато чиновників вважають, що ці конвенції не є обов’язковими для виконання, поки не буде відповідної інструкції. Водночас інструкції часто суперечать міжнародним актам, зокрема Оргуській конвенції, яка надає громадянам право доступу до екологічної інформації та забезпечує участь у прийнятті рішень, що можуть мати вплив на довкілля. За це Україну почали критикувати у 2005 році та оголосили порушницею цієї конвенції. З того часу майже ніякого прогресу не відбулося. Навіть більше – з кожним роком ситуація з доступом до екологічної інформації погіршується. На наші інформаційні запити Мінприроди не надсилає копії офіційних документів, бо вважають, що їхні накази, листи, висновки – це конфіденційна інформація. Кажуть, що висновки екологічної експертизи не є екологічною інформацією. Насправді це не так.

– Чи може міжнародна спільнота застосувати штрафні санкції до України?

– Штрафних санкцій за невиконання конвенцій не передбачено. Найгірша санкція, яка може бути застосована, – це позбавлення прав та привілеїв сторони конвенції, що означає фактично позбавлення статусу сторони конвенції.

Розмовляла Мар"яна Вербовська "Львівська пошта" 13 липня, 2010 року, № 75 (960)

Немає коментарів:

Дописати коментар