пʼятниця, 26 серпня 2011 р.

Війна за довкілля


Ольга Мелень, лауреат екологічної премії Голдмана, про головні проблеми Львівщини, природоохоронний громадський рух та “сумну ситуацію” із Мінприроди


В Україні нині нараховують близько півтисячі екологічних громадських організацій. Здебільшого вони працюють лише на ентузіазмі, вірі в ідею та бажанні її відстояти. Можна сказати, що саме громадські активісти, а не державні структури нині тримають першість у боротьбі за чисте довкілля. Відтак ми вирішили поцікавитися, як сьогодні працюють “зелені” громадські організації та які головні проблеми України та області в охороні довкілля. Про це та інше в нашій розмові з Ольгою Мелень, лауреатом екологічної премії Голдмана, керівником юридичного відділу Міжнародної благодійної організації “Екологія. Право. Людина”.

– Розкажіть про організацію “Екологія. Право. Людина” (ЕПЛ)?


– Наша організація створена 15 років тому професором львівського університету Світланою Кравченко. Відтоді нас об’єднує одна мета – захист екологічних прав громадян та навколишнього природного середовища. Ми працюємо відразу в кількох напрямах, насамперед надаємо правову допомогу, захищаємо інтереси людей та громадських організацій у судах, у державних органах, представляємо інтереси громадськості України на міжнародному рівні. Також наша діяльність полягає у поширенні екологічної інформації через журнал “Екологія. Право. Людина”, посібники, підручники, які стосуються доступу до екологічної інформації. Часто проводимо семінари, тренінги і навіть маємо студентську клініку, де запрошуємо студентів-юристів, які б могли застосовувати свої знання на практиці.

– З якими проблемами найчастіше звертаються люди до ЕПЛ?

– Найбільше людей хвилює вирубка зелених насаджень, будівництво небезпечних заводів, шкідливі викиди підприємств. Звертаються також по консультацію і представники національних парків, біосферних заповідників… Нещодавно консультувалися активісти з Харкова з приводу незаконності дій міської ради та прокладання дороги у парку Горького. Ми самі ініціюємо різні справи, про які чуємо зі ЗМІ. Сумарно за рік до нас звертається 150-200 людей. Консультації і всі послуги, які ми надаємо, – безкоштовні.

– Які сьогодні болючі місця довкілля області?


– Головною проблемою на Львівщині залишається забруднення атмосферного повітря внаслідок викидів автотранспорту та підприємств. Невирішеними залишаються проблеми з відходами – невикористані пестициди, що зберігаються на складах на території області, забруднюють ґрунт та водні об’єкти. Є проблеми зі сміттєзвалищами, які незаконно створюють у будь-якому заглибленні. Вони самовільні, не облаштовані і провокують низку проблем із забрудненням довкілля. Знову виникла проблема з Корналовичами, де вирубують столітні дуби. У Львові протягом довгого часу тягнеться справа із самовільним будівництвом у парку “Знесіння”, будівництвом готелю і апартаментів на території парку. Оскільки ми маємо менше важкої промисловості, то ситуація в області трохи краща, ніж на Сході. Але не треба забувати, що ми поряд із кордоном, тому до нас потрапляє багато небезпечних відходів із Європи, зокрема Угорщини.

– Які справи дали конкретні результати, якими Ви пишаєтеся?

– Дуже довго обговорювали справу, що пов’язана з будівництвом каналу Дунай – Чорне море в Дунайському біосферному заповіднику. Ми протестували проти цього спорудження із 2004 року. Відтоді маємо низку результатів цієї величезної правової роботи. Підняли на міжнародний рівень питання виконання Україною низки конвенцій із цього приводу. Ведемо постійний контроль спроб Міністерства транспорту побудувати цей канал. Ми також ведемо багато судових справ і вже отримали низку судових прецедентів, пов’язаних із оскарженням рішень державних органів. Через те, що справа постійно на слуху, підвищується обізнаність людей у цьому питанні, завдяки тому, що справа постійно перебуває на слуху. Люди стають сміливішими і розуміють, що з урядом можна і треба судитися.

– Саме за цю справу Ви отримали премію Голдмана першою в Україні?

– Так, 2006 року я отримала цю премію як представник Європи. В Україні її справді ще ніхто не отримував. Премія існує вже 20 років, її запровадила сім’я американських філантропів, які перейнялися глобальними проблемами довкілля і готові віддавати свої кошти на розв’язання екологічних проблем. Відтоді щороку журі, в яке входять і представники родини Голдманів, вручає премію шістьом активістам зі всього світу, які досягли вагомих результатів у сфері захисту довкілля. Ця премія є найбільшою з тих, які присуджуються за екологічний активізм. По-перше, вона є світового масштабу, по-друге – матеріальна винагорода переможцям теж найбільша серед екологічних премій.

– Наскільки прогресивними є українці в боротьбі за екологію?


– Я думаю, що екологічний громадських рух у нас достатньо сформований і сильний. Єдине, що не завжди його діяльність є ефективною і не завжди вдається досягти бажаних результатів. Державні органи не завжди належно реагують на те, чого хоче громадськість. У нас ще не сформована культура діалогу між урядом та громадськістю. Щороку виникає більше громадських організацій, які зацікавлені збереженням довкілля. При цьому багато нових організацій виникають через конк­ретну екологічну проблему – будівництво заводу чи атомної станції – це згуртовує людей для протистояння . Недоліком існування громадських організацій є погане фінансування і часто непрофесіоналізм.

– І виходить так, що у збереженні довкілля передовими залишаються громадські організації, а не державні органи?

– Однозначно так! Державні органи через бюрократичні перешкоди, незнання англійської мови та плинність кадрів не представлені належно на міжнародних зустрічах та форумах. Я була на конференції у Румунії, яку організував Євросоюз щодо стратегії розвитку Дунайського регіону в цілому. Звичайно, що Україна входить у частину регіону і мала би взяти участь у розробці цієї стратегії. Відбулося вже п’ять конференцій, на яких Євросоюз збирає коментарі від різних дунайських країн, однак на жодній із них не було представників уряду України. Громадськості вдалося бути на останній конференції – нас приїхало четверо. Єдиний представник від уряду, який був заявлений, просто не приїхав. Виходить, що цей процес відбувається без України, бо держава не бачить у тому зацікавлення. Ми давно ставили це питання перед урядом... Як результат, представники уряду надіслали до ЄС три сторінки свого бачення розвитку Дунайського регіону. Якість та зміст цього документа ставить під сумнів його користь та підтверджує відсутність єдиної розробленої державної політики та позиції у сферах охорони навколишнього середовища, енергетики, туризму, транспорту. Сумна ситуація із Мінприроди, яке повинно призначити по кожній міжнародній конвенції, ратифікованій Україною у сфері навколишнього середовища, контактну особу. Кожен рік-півтора ці контактні особи міняються, деякі призначаються із запізненням. Через таку плинність кадрів вони не можуть професійно працювати. Часто, коли особа йде з посади, вона не передає справи своєму послідовнику. У результаті такої непослідовної кадрової політики Україна має серйозні труднощі із виконанням своїх міжнародних зобов’язань та імплементацією міжнародних конвенцій у сфері захисту довкілля.

– Це особливість українського Мінприроди чи така ситуація складається у багатьох країнах?

– Решта країн представлені на міжнародних конференціях. У мене складається враження, що це тільки в Україні така ситуація. Повертаючись до проблем Дунаю, варто відзначити, що навіть ті країни, які не мають виходу до Дунаю, все одно цікавляться питанням розробки Дунайської стратегії і роблять вагомий внесок у цей процес. Нашим сусідам у ЄС вдається обігнати Україну на усіх фронтах, бо вони мають послідовну та скоординовану державну позицію та активно її представляють на рівні ЄС. Ми ж не маємо навіть координації між відповідними державними органами. Міністерства закордонних справ, транспорту і охорони навколишнього середовища часто просто не координують свої позиції між собою. Один представник говорить одне, інший – протилежне. Це призводить до зменшення авторитету держави, ігнорування наших інтересів та втрати можливостей, у тому числі і фінансових, щодо вирішення нагальних проблем.

– Від чого, на Вашу думку, залежить відповідальність за збереження довкілля?

– З кожним роком знижується професійний рівень людей, які приходять до ключових посад у владі і мали б відповідати за збереження довкілля. Передусім це стосується міністрів екології, які не мають досвіду та освіти у сфері охорони довкілля, що потім відображається на якості політики, яку вони формують у своєму відомстві. Саме міністерство є слабким у політичному аспекті, воно не відстоює свої інтереси, коли приймається рішення на урядовому рівні. Завжди сильніше Міністерство транспорту чи навіть Міністерство палива та енергетики більш ефективно лобіює свої проекти.

– Україна досить швидко ратифікує усі конвенції, які укладають на міжнародному рівні. Чи завжди узгоджені конвенції з чинним законодавством?

– Коли розпочався бум прийняття екологічних конвенцій, Україна майже всі підписувала. Але на національному рівні їхня імплементація закінчувалася тільки тим, що їх ратифікувала Верховна Рада і вони ставали частиною національного законодавства. Буквально один-два нормативні акти згодом приймалися для імплементації конвенції. У результаті стикаємося з тим, що закони є, конвенції є, але вони не виконуються. Уряд несерйозно до цього ставиться і ратифікує їх для галочки, щоб позитивно виглядати перед міжнародним співтовариством. Багато чиновників вважають, що ці конвенції не є обов’язковими для виконання, поки не буде відповідної інструкції. Водночас інструкції часто суперечать міжнародним актам, зокрема Оргуській конвенції, яка надає громадянам право доступу до екологічної інформації та забезпечує участь у прийнятті рішень, що можуть мати вплив на довкілля. За це Україну почали критикувати у 2005 році та оголосили порушницею цієї конвенції. З того часу майже ніякого прогресу не відбулося. Навіть більше – з кожним роком ситуація з доступом до екологічної інформації погіршується. На наші інформаційні запити Мінприроди не надсилає копії офіційних документів, бо вважають, що їхні накази, листи, висновки – це конфіденційна інформація. Кажуть, що висновки екологічної експертизи не є екологічною інформацією. Насправді це не так.

– Чи може міжнародна спільнота застосувати штрафні санкції до України?

– Штрафних санкцій за невиконання конвенцій не передбачено. Найгірша санкція, яка може бути застосована, – це позбавлення прав та привілеїв сторони конвенції, що означає фактично позбавлення статусу сторони конвенції.

Розмовляла Мар"яна Вербовська "Львівська пошта" 13 липня, 2010 року, № 75 (960)

Українська дірка від кіотського бублика




Мар’яна Булгакова, провідний український юрисконсульт МБО «Екологія-Право-Людина», про недолугість української системи контролю за продажем повітря

Україна хоче продати Світовому банку весь обсяг державної квоти на викиди парникових газів у 2011 році й усіляко пручається скорочувати свої викиди у наступні роки. За таку свою неадекватну позицію у збереженні довкілля українці отримали антипремію «Динозавра» у Канкуні (Мексика) на щорічній конференції ООН з проблем зміни клімату. З огляду на готовність продати своє повітря МВФ, фахівці припускають, що остаточними покупцями українських вуглецевих квот можуть стати Данія, Іспанія та Італія. Чимало експертів одразу висловили сумнів щодо доцільності такого кроку, тим паче, що саму процедуру та механізм реалізації коштів від продажу досі законодавчо не врегульовано.
Ринок продажу квот – це ринок, де умови диктують ті держави, які купують, адже вони добровільно беруть на себе міжнародні зобов’язання зі скорочення викидів парникових газів. Вони платять за це скорочення державам, які мають надлишкові квоти, щоб ті скорочували викиди парникових газів у себе чи впроваджували екологічні проекти. І це скорочення викидів парникових газів країни-покупці записують на свій рахунок у зв’язку з надлишковими викидами в них.
Попри благі наміри протоколу, минулоріч Україна вже встигла проґавити свій шанс «підтягнути» екологічний стан завдяки угоді з Японією та Іспанією про продаж чистого повітря. Тому є певні сумніви, чи зможе наступного року Україна обійти старі граблі. Після невдалого представлення Україною своєї позиції в Копенгагені та розслідування Генпрокуратури щодо пошуку коштів, які перерахувала Японія, ціна на українські ОВК впала з 10-ти до 7-8 євро. І сумнівно, що вона стане вищою. Про нюанси виконання Кіотського протоколу в Україні ми розмовляємо з Мар’яною Булгаковою, провідним українським юрисконсультом МБО «Екологія-Право-Людина», яка уважно стежить за перебігом цього процесу і відвідувала конференцію у Канкуні.

Витрати від продажу квот контролювати важко

– Пані Мар’яно, розкажіть будь ласка, чи відома сьогодні ціна за одну повітряну квоту в Україні?


– Щодо ціни, то достеменно сказати не можу, бо це не є відкритою інформацією в нашій державі, що, на нашу думку, незаконно. У ЗМІ звучать різні цифри з різних джерел. Логічно, якщо Світовий банк купує, то він ці квоти ще перепродуватиме і зароблятиме гроші, тому ця ціна не може бути надвисокою, а отже, це не може бути дуже вигідно.

– То чи доцільно їх продавати взагалі?

– На мою думку, це справді не доцільно. Якщо врахувати, що розроблених досконалих прозорих процедур використання коштів від продажу квот немає, то громадськість виступає проти цього процесу, оскільки реальні скорочення викидів, що мають бути досягнуті за ці кошти, не відбуваються...
– Хто повинен контролювати продаж квот і процес реалізації отриманих коштів на екологічні проекти?

– Витрати від продажу квот контролювати важко, хоч ми і намагаємося, але гроші потрапляють на цільовий рахунок держбюджету, а там з ними може відбуватися в наших реаліях усе, що завгодно. До прикладу, торік кошти від продажу квот, які мали бути витрачені на екологічні проекти, були витрачені не за цільовим призначенням. Нова влада порушила це питання, на нашу думку, тільки для того, щоб дискредитувати попередню. Кошти нібито повернули. Але що з ними зробили? Знову ж таки невідомо.
Відповідальним за використання коштів є Національне агентство екологічних інвестицій, але воно їх і використовує, і контролює їх використання. Тому хто наглядає за цим процесом – не зрозуміло. Контролювати мав би Кабмін та Рахункова палата, ну, і звісно – Генпрокуратура. Національне агентство підпорядковується Кабміну і є єдиним органом влади, який регулює процес. Структура сама робить і сама себе контролює. Як бачимо, загальний принцип поділу влади тут не працює. На нашу думку, необхідні певні зміни. Міжнародні угоди про продаж квот мав би ратифіковувати парламент, аби інша гілка влади теж була задіяна у контролі за витрачанням цих коштів.


Зауваження до України

– Які ще існують проблеми у впровадженні Кіотського протоколу в Україні?

– Зауваження є. По-перше, мета зі скорочення викидів парникових газів розраховується відповідно до 1990 року, коли економіка України була набагато могутніша і ми здійснювали значно більше викидів парникових газів, ніж зараз. Тобто, коли всі країни намагаються скоротити викиди парникових газів, Україна хоче їх збільшувати, і це при тому, що показник енергоємності ВВП України є одним із найбільших у світі. Якби рівень економіки України був таким, як у розвинутих держав світу, то ми були б також серед лідерів за викидами парникових газів. За низький рівень викидів кожен українець заплатив низьким рівнем свого добробуту.
По-друге, якщо Україна хоче торгувати квотами, то ми повинні подбати про те, щоб кошти йшли лише на екологічні проекти, на скорочення викидів парникових газів. Реалії ж сьогодення інші, сучасна політична воля не спрямована на це. По-третє, проблемним є також небажання України впроваджувати кліматоохоронну політику на національному рівні. По-четверте, згідно з Кіотським протоколом, усі держави зобов’язані розробляти плани адаптації до змін клімату. Хоча в нас і побутує думка, що ми не такі вразливі, як, наприклад, острівні країни, де трапляються буревії та інші стихійні явища, але Україна теж має потенційні «ахіллесові п’яти» з водопостачанням, часто виникають повені. Плани адаптації до таких екстремальних умов слід розробляти наперед.

«Закрите» питання

– Минулого року Україна вже встигла продати повітряні квоти Іспанії та Японії, але ані ціни, ані екологічних проектів, на які кошти мали б витратити, не було озвучено. Чи не є це порушенням законодавства, зокрема Оргуської конвенції, яка регламентує вільний доступ до екологічної інформації?


– Ми вважаємо, що це порушення, і звертали увагу на те, що Україна почала продавати квоти, але не мала належного контролю за витрачанням коштів та доступом до відповідної інформації. На міжнародному рівні не врегульований процес скорочення парникових газів після продажу квот. Тобто після продажу країна може обирати: скорочувати викиди чи реалізовувати різного роду екологічні проекти. Мета одна – позитивно впливати на довкілля.

Торік Україна підписала угоду про продаж квот із Японією, де йдеться не тільки про скорочення викидів парникових газів, а й про екологічні цілі. Нам не показали угоди, мотивуючи тим, що вона засекречена, про зобов’язання перед іншою країною – теж нічого невідомо. Відомо, що якщо Україна не виконає умов договору, то вона буде змушена повернути кошти Японії. З іншого боку, ми мали зустріч із представниками посольства Японії, де було зрозуміло, що Японія не зацікавлена в тому, щоб їм повертали кошти. Вони хочуть, щоб результатом купівлі квот було виконання міжнародних обов’язків – скорочення викидів СО2 за рахунок купівлі чистого повітря в іншої держави. Ми вважаємо, що це засекречення відбулося незаконно та суперечить Оргуській конвенції, яка регулює, зокрема, й доступ до екологічної інформації.



Ми зверталися в Генеральну прокуратуру і в Рахункову Палату по інформацію щодо минулорічного прецеденту з розкраданням коштів, але на стадії розслідування порушеної кримінальної справи інформацію не озвучують. Водночас, до України спеціально приїжджала перевірка з ООН, яка нагадала про те, що кошти у будь-якому випадку потрібно витратити хоча б на екологічні цілі, якщо не на скорочення викидів. Але віз і нині там…

– Які висновки, як екологічний юрист, Ви встигли зробити про процедуру продажу квот в Україні, зокрема на прикладі Японії?

– Керівництво Національного агентства визнало інформацію конфіденційною, при чому вони підписали угоду про те, що жодна зі сторін не повинна розголошувати певні пункти документа. А міжнародні договори, які підписала Україна, мають бути оприлюднені і публікуватися у збірнику міжнародних договорів! Усього цього немає. З цього приводу ми (МБО «Екологія-Право-Людина») зверталися до суду. Частково було задоволено наші позовні вимоги, але щодо оприлюднення ціни договору суд вимогу не задовольнив. Ми просили визнати протиправною діяльність із ненадання інформації, суд визнав, що Національне агентство могло не назвати ціни угоди, оскільки умова про нерозголошення була в угоді із Японією. Але суд не розглядав питання про те, чи могло Національне агентство підписати таку угоду та закрити за домовленістю інформацію, яка не є конфіденційною, згідно з чинним законодавством України. Тобто питання досі відкрите.




Розмовляла Мар’яна Вербовська


"Львівська пошта" №139 2010 рік

вівторок, 23 серпня 2011 р.

Енергетичне ехо







С’юзан Боос, журналіст, редактор швейцарського тижневика «WOZ Wochenzeitung», автор книг, присвячених Чорнобилю, про відвідини Прип’яті, небезпеки енергоблоку та труднощі в роботі журналіста

Цьогоріч Україна, хоч і святкує двадцяту річницю незалежності, але тінь Радянського Союзу, точніше, його проблем, її переслідує досі. Соціологічні дослідження, у яких іноземців розпитують про нашу державу, не перестають фіксувати в рейтингу найвідоміших фактів про Україну не тільки перемоги Кличків, Руслани та Майдан, але й Чорнобильську катастрофу, яка сталася 25 років тому.
Лише через п’ять років після трагедії, після того, як з гуркотом упала залізна завіса, і у Європі, і в Україні нарешті заговорили вголос, а не пошепки про атомний вибух. Десятки науковців, письменників та журналістів розповідали світу і українцям про те, що масштаби біди насправді ще не виявилися вповні, а наслідки продовжують повільно вбивати тих, хто живе поруч. Одним із рупорів проблем Чорнобиля була і С’юзан Боос, яка працювала журналістом у швейцарській газеті. „Пошті” вона розповіла про наслідки катастрофи та потенційні екологічні проблеми, пов’язані з вибухом.


С’юзан, розкажіть, будь ласка, коли Ви вперше відвідали Україну і чому зацікавилися місцевими проблемами?

– Уперше я приїхала сюди через кілька років після катастрофи в Чорнобилі. Мені просто бракує слів, аби описати побачене... Я зустріла людей, які мешкали у Прип’яті, які так і не могли отямитися після того, що сталося. Ми з кількома друзями приїжджали до них і поверталися ночувати до Києва. У Києві мешкали наші знайомі, ночувати там, біля АЕС, ми побоювалися. Я намагалася якомога більше спілкуватися з людьми, вони розповідали, як усе це сталося, що вони відчували у перші дні й після того.



Моя знайома працювала журналісткою у Прип’яті і знала, якою була реальна ситуація. Але залишалося відчуття, що навіть після цієї поїздки є чимало білих плям у всій цій історії. Брак інформації змусив нас зі швейцарським фотографом повернутися в Україну 1994 року. Тож я твердо вирішила написати матеріал і поїхала у 30-кілометрову зону. Тоді було доволі непросто туди потрапити, але для мене було важливо більше поговорити з тими людьми, яких відселяли. То була їхня історія життя. Це було неймовірне відчуття, коли ми заходили у порожні будинки, проходили безлюдними вулицями міста, де колись жили 50 тисяч людей! Скрізь було тихо і пусто. Перед тим, як виїхати зі своїх домівок, вони взяли тільки паспорт та одяг на деякий час і більше нічого. Забрати ще щось не можна було, всі речі були отруєні й небезпечні.

Ви не боялися повертатися сюди знову і знову?

– Це запитання я ставила собі щоразу, коли їхала. Але знаєте, я думаю, тим, хто не планує народжувати дітей, не слід боятися. Звісно, сюди не можна їхати вагітним. Але ж ще страшніше не їхати сюди, а жити тут. Є люди, які там живуть роками і їдять фрукти з тих садів. Оце набагато страшніше. Кожен вдих може бути небезпечним, а кожен видих останнім…

Саме після цих відвідин Ви написали книгу про Чорнобиль?

– Так, 10 років після катастрофи вийшла моя книга. Перед тим ми з фотографом прожили тут чотири місяці: три місяці у Києві й місяць у Мінську. Ми розмовляли з усіма людьми, аби по крихті зібрати спогади. Не всі погоджувалися на розмову, зрештою, це була для них справжня травма. У 1995 році українська економіка опинилася у колапсі, мені було важко знайти потрібних людей. Це зараз ми маємо мобільні й легко можемо знайти один одного. Тоді слід було приїжджати до офісу, де часто потрібної людини не було на місці, відтак доводилося їздити кілька разів. Це було схоже на зачароване коло, адже вкладено стільки зусиль, а результат мізерний. Маю сказати, що зараз журналісту куди легше. Але ще важче було знайти людину, яка готова була говорити про те, що сталося. Бувало, що на мої запитання відповідали так : „Проблеми немає…” Доводилося шукати далі, аби знайти „кінці”.




У той час, коли ви готували книжку про трагедію на АЕС, в Україну приїжджала ще одна журналістка, білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Ви зустрічалися з нею?

– Так, ми зустрічалися не раз. Вона написала чудову книжку, вам доводилося її читати?

Так, в Україні «Чорнобильська молитва» досить популярна.

– Вона мене справді вразила. Зважаючи на ті умови, в яких їй доводилося працювати, робота була проривом. У Білорусі взагалі важко працювати журналістом, а тут таке! Ми удвох тоді були пригнічені тим, що бачили і чули. Попри те, що стільки часу минуло, люди не розуміли, що насправді означає Чорнобиль. Бо картинка була гарна. Співали пташки, росли пишні дерева, розквітали неймовірні квіти. Але біда у тому, що радіація дасть про себе знати наступним поколінням. Вона впливає непомітно. Світлана тоді намагалася про це говорити і наголошувала, що слід шукати шляхи, аби звести до мінімуму потенційні втрати.
Ця територія отруєна на кілька тисяч років, ми повинні це збагнути. Звісно, можна організувати тут туристичні відвідини, але ніхто не може сказати, які наслідки чекатимуть п’яте, а то й десяте покоління.

А з чого починався Ваш шлях у екологічну журналістику?

– Та власне із Чорнобиля. До того я писала на соціальні теми, які з часом все тісніше перепліталися з екологічними тонкощами. У Швейцарії є багато проблем, пов’язаних із енергетикою. Особливо це стосується гідроелектростанцій, які у нас почали будувати близько ста років тому. Мало хто знає, але щороку гідроелектростанції замулюються на 1%, відтак через століття вони вже не можуть працювати. Це стосується усіх електростанцій, українських також. Над цим слід задуматися, термін невеликий, а що робитимемо далі? Найбільше ж мене цікавить атомна енергетика, власне тому український досвід дуже повчальний для інших країн, зокрема й для Швейцарії.

У Швейцарії є тенденція до закриття атомних електростанцій чи їх продовжують будувати?

– Планують відкрити ще три атомні станції, але одночасно кілька старих хочуть закрити. І тут не враховано дві речі: по-перше, це впливає на зміну клімату, по-друге, ми наближаємося до піку видобутку нафти. Видобуток нафти зростає, а її кількість зменшується. Тому зараз час задуматися над будь-якими іншими джерелами енергії, які були б менш шкідливими і витратними.



А який спосіб видобутку енергії переважає?

– У нас багато гідроелектростанцій. Наприклад, у Швейцарії є дуже багато гір, а у горах багато річок. Але сьогодні, коли ви гулятимете в горах, уже не побачите справжньої гірської річки з потужними потоком. У кожній п’ятій долині стоїть спеціальна дамба, яка виробляє енергію. Для фауни і для самих рік це справжня проблема. Кілька разів на день, коли дамба виробляє енергію, це нагадує маленьке цунамі, яке змиває усе на своєму шляху. Нині ми використовуємо 95% води у річках, тому такої великої і недоторканої річки, як Дністер в Україні, ви вже не знаєте у Швейцарії.

Розмовляла Мар’яна Вербовська

Довідка:

С’юзан Боос (Цюріх) – головний редактор тижневика WOZ Wochenzeitung (Швейцарія) (http://www.woz.ch/), має великий досвід журналістської роботи в Україні й Білорусі. Автор книги «Beherrschtes Entsetzen» («Стриманий жах») про проблеми Чорнобиля та циклу матеріалів про українські екологічні проблеми, зокрема Дністра і Калуша (Івано-Франківщина). Учасник прес-турів і навчальних програм ЮНЕП у Центральній Азії.


Мар'яна Вербовська "Львівська пошта" 23 серпня 2011 року №92(1124)

Фото: Мар'яна Вербовська, Рамін Мазур


четвер, 11 серпня 2011 р.

Спадок із отрутою


Із Львівщини вивозять пестициди, які заборонили використовувати ще за часів СРСР. Попри те, що села очищують, люди побоюються, що наслідки від простоювання хімікатів нагадуватимуть про себе ще довго

Мар’яна Вербовська

Цього тижня зі селища Гніздичів, що на Жидачівщині, почали вивозити пестициди, які лежали тут близько тридцяти років. За час, поки хімікати в металевих діжках простоювали у приміщенні, вони встигли просочитися в ґрунт, забруднити місцеві криниці і стати причиною низки легеневих захворювань людей. Хімічні сполуки, про які мали забути ще в Радянському Союзі, стають темою для обговорення знову і знову.

Навіть фахівці, які протягом тижня завантажують отруту в мішки, не заспокоюють мешканців селища, адже шкоду, завдану здоров’ю, тут відчуватимуть ще довго.

Запах води
Щоранку, аби приготувати їсти чи випити чаю, пані Наталя, мешканка Гніздичева, бере відро і ходить за сто метрів до родичів. У неї у дворі є свій колодязь, але навіть після двох фільтрів вода тхне хімією і має сірий колір, пити її справді неможливо. Тому кілька останніх років сім’я взагалі не п’є воду з власної криниці.

– Навпроти нашого будинку за кілька десятків метрів стоїть склад пестицидів. Отрута просочується в ґрунт, потрапляє у воду, тож пити її неможливо. Ми навіть возили воду на експертизу, де підтвердили, що її пити не можна… – розповіла «Пошті» пані Наталя.

Ранок у селі – це не тільки час іти по воду, а й момент, коли запах пестицидів найбільш різкий, позаяк підвищується вологість. Тому прокидатися зранку ніхто не любить. Учителька хімії місцевої школи Марія Василишин розповідає, що співчуває дітям, які щойно прийшли на уроки. Вони і без ранкового випробування смородом мають букет захворювань, який виник через пестицидну спадщину Радянського Союзу.

– Серед школярів дуже високий відсоток легеневих захворювань. До складу всіх пестицидів входять речовини, які руйнують організм людини – хлориди, гексоли, гексобензоли. Багато людей помирають у молодому віці, – розповідає «Пошті» Марія Василишин.

Причиною нещасть мешканців є склад із отрутохімікатами, якому понад 30 років. Коли у 70-х роках ХХ століття в Україні заборонили використовувати низку пестицидів, їх законсервували у металеві бочки і забули. В останні десять років заіржавілі діжки почали нищитися – шкідливі речовини розтікалися складом і потрапляли в ґрунт.

Кількість хімікатів

Згідно з документами, на складі у Гніздичеві зберігається 71 тонна отрутохімікатів. Нині, коли їх почали вивозити, фахівці зрозуміли, що їх насправді більше, точної кількості наразі не кажуть. Не можуть достовірно оцінити і згубний вплив на людей. За словами Мирослава Хом’яка, начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища у Львівській області, згідно з аналізами Державної екологічної інспекції області, є перевищення допустимих речовин у воді та землі.
– Ми знаємо, що коли в селі скаржаться на головні болі, то слід щось робити. Скрізь, де є пестициди, є перевищення норм в аналізах води та ґрунту. Тут терміново потрібно утилізувати пестициди і провести рекультивацію території, – каже «Пошті» Мирослав Хом’як.

Кому належать пестициди?

Збирати непридатні до використання пестициди в Україні розпочали в 1970-х роках після заборони до використання кількох видів хімікатів. Накопичення відбувалося без належного контролю, неодноразово змінювалися власники складів пестицидів. Це призвело до виникнення великої кількості пестицидів, які не мали власника (!), втрати документації, руйнування складів... За час незалежності України до складу звозили пестициди як із Жидачівського, так і з навколишніх районів. Нині знайти кінці проблеми і з’ясувати, кому належить непотріб, фактично неможливо.

– Це питання зараз на часі. Всі розуміли, що в кожного небезпечного відходу має бути власник. Сільськогосподарські об’єкти, зокрема колгоспи, радгоспи, проходили неодноразові реорганізації і розпаювання, внаслідок чого землю розподіляли, а відходи залишалися нічиїми, – розповідає «Пошті» Мирослав Хом’як. – Тому плануємо, що хімікати вивезуть, ми підрахуємо, скільки на це витратила держава, і подамо регресний позов до власників щодо стягнення коштів, витрачених на утилізацію.

Поки власника шукають, Міністерство екології та природних ресурсів виділило 9 мільйонів гривень, а з обласного та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища – 2 мільйони гривень. Утилізуватиме відходи ізраїльська фірма «S.I Group Concern Ltd». Щоправда, знайти будь-яку інформацію про цю фірму в інтернеті «Пошті» так і не вдалося. Як розповів нам Ігор Маслянчук, представник компанії-підрядника «Сібудсістемс», у селищі працює восьмеро людей.

– Щоранку вони приходять на склад і в костюмах та захисних масках завантажують пестициди у мішки. Робота триває шість годин – більше часу тут проводити заборонено нормами, – розповідає Ігор Маслянчук.

Навіть коли перебуваєш на складі у масці, за кілька хвилин від їдкого запаху починає паморочитися в голові. Після десяти хвилин у такому приміщенні запах в’їдається в одяг на кілька днів… Після того, як небезпечні відходи запакують у мішки, їх відвезуть до Польщі і спалять. В Україні немає придатних для цього заводів, у Європі цим займаються Польща, Німеччина, Франція та Швейцарія. Фахівці обіцяють, що за два тижні зі селища вивезуть усі хімікати. Та навіть після того, як у справі із радянськими пестицидами поставлять крапку, ніхто не скаже, скільки часу мине, поки в селищі питимуть воду, яка не буде тхнути хімікатами, і яку ціну люди насправді заплатили за життя біля понівеченого складу.

Львів – Гніздичів – Львів





Довідково:

***

Пестици́ди – хімікати, використовуються в сільському господарстві і садівництві для боротьби зі шкідниками. Хімічна сполука, яка використовується для захисту рослин, сільськогосподарських продуктів і боротьби з переносниками небезпечних захворювань.

****
Протягом 2007 – 2009 рр. з території України вивезено 1899 т непридатних пестицидів для їх знешкодження за межами України. На кінець 2009 р. кількість непридатних до використання пестицидів та агрохімікатів на території України становила 21,058 тис. т. Загальна кількість складів перевищує 3000.

****
За результатами проведеної на початку 2011 р. інвентаризації, у 15 районах області та у Львові на 60 складах зберігають близько 495 т непридатних пестицидів. За кошт Держфонду охорони навколишнього природного середовища заплановано вивезти 402, 04 т небезпечних відходів.

Оксана Марискевич, заступник директора з наукової роботи Інституту екології Карпат НАН України:
– Нині цілковито звільненими від непридатних пестицидів є чотири райони області: Самбірський, Жовківський, Турківський та Яворівський. Три останні райони межують із державним кордоном України з Польщею, тому, зважаючи на тиск наших сусідів (небезпідставні побоювання щодо ймовірності забруднення поверхневих й підземних вод), власне й було досягнуто цього результату. Усі ці речовини, часом зовсім невідомого компонентного складу через пошкодження тари, зберігаються у 62-х складських приміщеннях, стан 39-ти з яких оцінюється як незадовільний.
Чинним законодавством України, зокрема, Державними будівельними нормами, санітарними нормами і правилами, чітко визначено вимоги до локалізації складських приміщень, у яких зберігаються хімічні засоби захисту рослин. Відстань від таких приміщень до житлової забудови повинна становити 200 м, вони повинні розміщуватися з підвітряного боку до забудови з урахуванням річної рози вітрів. Заборонено розміщення таких складських приміщень у 1-3 зонах санітарної охорони водних об’єктів. Проте ці норми дуже часто порушувалися. Зокрема, склад засобів захисту рослин в Турківському районі був локалізований на відстані 20 м від витоків транскордонної ріки Сян. У зв’язку з цим розміщення таких складів поблизу житлової забудови, особливо тих, стан яких оцінюється як незадовільний, буде впливати на стан здоров’я населення через забруднення повітря, поверхневих та підземних вод, рослинницької та тваринницької продукції. На запитання про те, за скільки часу після того, як пестициди вивезуть, мешканці зможуть пити воду без домішків хімікатів, може відповісти лише Львівська обласна санстанція, яка забезпечує контроль за вмістом пестицидів у компонентах довкілля. З огляду на те, що склад у Гніздичеві розташований достатньо близько до житлової забудови, ймовірність забруднення компонентів довкілля є досить високою. Тому потрібно провести визначення вмісту залишків пестицидів у ґрунтах, рослинницькій продукції та в джерелах водопостачання (криниці).

11 серпня 2011 року "Львівська пошта"

вівторок, 9 серпня 2011 р.

Про захист тварин


Собачий кримінал

Парламентарі пропонують посилити відповідальність за невиконання власниками собак або інших тварин своїх обов’язків. За укуси домашніх улюбленців господарі сплачуватимуть не тільки високі штрафи, але й сідатимуть за ґрати!

Мар’яна Вербовська, Ірина Залецька

Цього тижня у парламенті вдруге зареєстрували законопроект, де пропонують підвищити відповідальність власників тварин. Нині власники кусючих собак сплачують 117 гривень штрафу, натомість незабаром їм доведеться викласти з кишені від 3,4 до 8,5 тис. гривень. Депутати Верховної Ради від фракції НУ-НС Ірина Геращенко та Ольга Герасим'юк пропонують карати за нанесення тваринами ушкоджень середньої важкості штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів або громадськими роботами від 150 до 240 годин, або виправними роботами до 2 років, або обмеженням волі до 3 років, або позбавленням волі на той самий термін. За ті ж дії, що спричинили тяжкі тілесні ушкодження або смерть, пропонують карати обмеженням волі від 3 до 5 років або позбавленням волі від 3 до 9 років.

Депутатки вдруге просувають проект закону, за який у квітні парламентська більшість не проголосувала. Але резонанс у медіа та сотні листів від українців стимулювали їх вдруге зареєструвати проект і змусити власників тварин відповідальніше ставитися до тих, кого вони приручили.

– Після того, як навесні проект не підтримали, ми мали зустріч із представниками Міністерства юстиції і Міністерства внутрішніх справ, які на профільних комітетах висловлювали свою думку з цього питання. Хочу сказати, що у приватних розмовах представники фракції більшості теж казали, що ці питання потрібно внормувати, і висловлювали бажання підтримати законопроект, якщо його знову зареєструють, – пояснює «Пошті» Ірина Геращенко, народний депутат Верховної Ради від фракції НУ-НС. – Ми з Ольгою Герасим’юк не очікували, що законопроект аж так зацікавить українців. А в результаті отримали багато листів від простих українців, які стали жертвами укусів. Коли бачиш фото з понівеченою дитиною після укусів, то розумієш, що рівень відповідальності за це слід змінювати.

За словами пані Ірини, навіть кінологи виступають за підвищення відповідальності. Щоправда, останні воліють, аби збільшували розмір штрафів, але не кримінальну відповідальність. Юристи ж наполягали на тому, аби в Україні перейняли досвід тих держав, які вже навели лад у цій галузі, зокрема країн Балтії. У Латвії, Норвегії, Фінляндії та Франції кримінальне законодавство передбачає відповідальність за недотримання обов’язку з догляду за тваринами.

Собакам тут не місце?
Однією з причин укусів стає відсутність спеціальних місць для вигулу собак. Та навіть коли вони є, дійти до них прагнуть не всі власники собак. Більшості легше випускати їх біля будинку… Через такі ліниві прогулянки минулого року у Львові зафіксували 966 укусів собаками, а за 2011 рік – 354.

– Деякі господарі дозволяють собі вигулювати бійцівських собак без намордників на дитячих майданчиках і базах відпочинку. Це відповідальність місцевої ради, не може Верховна Рада визначати місця, де у містах і селах вигулюватимуть собак. Це європейські норми, які апріорі повинні бути передбачені, – коментує Ірина Геращенко.
У місті кажуть, що місця є, а винні в укусах – неуважні власники тварин. Згідно зі статистикою, 60% собак, які кусають людей, мають власників. Для котів є додаткова статистика. Тобто здебільшого кусають собаки, які мають власника, але яких відповідно не дресирували.
– Раніше псів реєстрували в ЛКП і власники сплачували символічну суму за рік – 1 гривню 70 копійок, але нещодавно таку норму скасували, тому точної кількості собак не можна сказати, – розповів «Пошті» Олег Юзьків, ветеринарний лікар ветеринарного відділу Львівської міської ради.
Орієнтовно в місті 2000 собак. Львів має 64 майданчики для їх вигулу, які закріплені за ЛКП. Саме там власникам чотирилапих радять дізнаватися, де можна погуляти з твариною. У ратуші жаліються, що таблички, які інформують про територію, часто зривають. Тож, аби привчити до культури вигулу у відповідних місцях, мерія влаштовує рейди по парках, проводить роз’яснювальні роботи і навіть складає адмінпротоколи на тих, хто гуляє нелегально.

Покарати винного
Постраждалим після укусу нині пропонують звертатися до суду та в міліцію. Міліція має право заводити справу і передавати її до суду. Щоправда, самі правоохоронці кажуть, що законодавство аж надто м’яке. Через те, що мізерні штрафи, власники собак просто нехтують правилами поведінки.

– Ми радимо всім, кого вкусив пес, якнайшвидше звертатися до міліції та до лікарів. Час від часу ми самі влаштовуємо рейди у місця, де не дозволено виводити собак, але це малоефективно, люди все одно приходять. Тільки змінами в законі тут не обійтися, люди повинні усвідомити свою відповідальність за тварин. У Європі власник собаки, за потреби, прибирає після нього екскременти у парках, натомість у нас ніхто не подумає це зробити, – прокоментував «Пошті» Денис Харчук, речник ГУ МВСУ у Львівській області.

Жорсткі плани
Зі збільшенням відповідальності власників погоджуються і зоозахисники, які наполягають на тому, аби у майбутньому ці нововведення ставали ще жорсткішими. До прикладу, Максим Підболячний, заступник голови ГО «Львівське товариство захисту тварин», каже, що аби навести лад з тими, хто кусає і кого кусають, слід ввести додатковий орган контролю, як-от в Америці працює екологічна міліція, яка слідкує за гуманним ставленням до тварин і їх вигулом у відведеному місці.
– Зараз відповідальність власників за тварин, м’яко кажучи, ніяка. В деяких випадках потрібно позбавляти людину права у майбутньому заводити домашню тварину. Буває так, що за жорстоке поводження у власника забрали кошеня, але наступного дня він йде додому повз найближчий ринок і знову купує собі кішку, – розповідає «Пошті» Максим Підболячний.
Ринки, де продають тварин, пан Підболячний називає «фабрикою смерті». За словами зоозахисника, й тут слід навести лад, адже, зокрема, Краківський ринок, де продають птахів, собак, котів та морських свинок, фактично нехтує нормами утримання тварин. І коли одна тварина захворіє, то незабаром хворі усі.
Тож сьогоднішній законопроект, за словами Ірини Геращенко, це ще не крапка у налагодженні стосунків власник – тварина. До законодавства слід внести ще не одну зміну, власне, чим і будуть займатися депутати.

"Львівська пошта" 6 серпня 2011 року

четвер, 4 серпня 2011 р.

Дороги ціною здоров’я


Два асфальтні заводи, які планують побудувати у мікрорайоні Рясне-2, можуть стати причиною недуг львів’ян

Цього тижня жителі мікрорайону Рясне-2 хочуть пікетувати міську раду, аби зупинити будівництво асфальтних заводів. Навесні стало відомо, що на вул. Шевченка працюватиме відразу два такі підприємства: Львівського комунального підприємства “Шляхово-ремонтне підприємство Залізничного району” та ТзОВ “Онур Конструкціон Інтернешнл” (на фото). Якщо про перший говорять давно і всі необхідні дозволи для його спорудження, а точніше перенесення нинішнього виробництва з вулиці Стрийської, є, то будівництво другого ставить більше запитань, аніж дає відповідей. Екологи переконані, що скупчення речовин внаслідок переробки щебеню, гравію та піску на обох заводах може суттєво зашкодити здоров’ю львів’ян та стану довкілля, тому вимагають, аби хоча б один завод перенесли. Своєю чергою міський голова Львова Андрій Садовий, перебуваючи на території одного з майбутніх підприємств, пообіцяв, що шкідливого виробництва тут ніколи не буде. Комічність заяви була у тому, що у цей час за його спиною стояло оснащення для установки, яка переробляє та змішує речовини для отримання асфальту…

Без громади

У мікрорайоні Рясне-2 вже зібрали понад три тисячі підписів осіб, які виступають проти будівництва. Як розповів “Пошті” Костянтин Орловський, керівник ініціативної групи проти будівництва асфальтних заводів на вулиці Шевченка, спорудження об’єктів суперечить положенням Генерального плану міста Львова, а також порушує процедуру розміщення виробничої бази такого штибу у місті. Адже, згідно з нещодавно відкоригованим генеральним планом, навіть заводи ІІ та ІІІ класу небезпеки повинні виносити за межі міста. Натомість асфальтний завод, який належить до І класу небезпеки, вирішили спорудити у ме­жах Львова (!).

– Громадські слухання, які є обов’язковими у процесі отримання ділянки під будівництво асфальтного заводу, просто проігнорували, – коментує пан Орловський. – Нас, громадян, долучили до розмови постфактум. Це відбулося за два місяці після того, як ТзОВ “Онур Конструкціон Інтернешнл” отримав від департаменту містобудування ЛМР погодження містобудівного обґрунтування виробничої бази, а також дозволи від ГУ МНС у Львівській області та від Державного управління охорони навколишнього природного середовища.

Водночас, спорудження асфальтного заводу компанії “Онур” фактично позбавить мешканців мікрорайону зеленої зони. Згідно з містобудівним обґрунтуванням, ділянка заводу обмежить створення запланованого у генплані лугопарку “Білогорща”. Відтак територія парку потрапить у санітарно-захисну зону заводу, а це означає, що парк, який мав дарувати місту свіже повітря та стати зоною відпочинку, перетвориться на губку шкідливих речовин.

Мешканців Рясного-2 також лякає приклад діяльності аналогічного об’єкта в селі Давидів Пустомитівського району, де розміщення заводу згубно вплинуло на здоров’я людей. Як розповіла “Пошті” Софія Андріївна, мешканка Давидова, територія поблизу заводу постійна запилена, а робота на городі перетворюється на каторгу через важке повітря та нестерпний запах.
– Після десяти років функціонування заводу у людей ослабилася імунна система, ми частіше хворіємо. Коли перебуваєш біля заводу, починає боліти голова, – коментує пані Софія.

Закон навиворіт

Сьогодні сказати, наскільки шкідливими будуть майбутні заводи у Рясному-2, фахівці точно не беруться, адже рівень забруднення залежить від потужності виробництва, очисних споруд, а також культури виробництва. Однак, причин для оптимізму мало, адже компанія “Онур” вже кілька разів порушувала законодавство та екологічні норми. До прикладу, торік їхній асфальтний завод у Давидові провадив діяльність за відсутності висновку державної санітарно-епідеміологічної служби.

Однак, ці порушення не заважають компанії планувати будівництво заводу на території Львова. При цьому представники компанії, здається, мають максимальне сприяння посадовців Львівської міської ради. Ділянку, де хочуть побудувати завод, міська рада продала з аукціону другого березня цього року. Після аукціону компанія “Онур” зуміла отримати низку необхідних паперів у “темпі престо” – за два дні було підписано шість документів, які уможливлювали початок підготовчих робіт (!). Це при тому, що часто на один документ підприємцям треба чекати кілька місяців.

– Документи підготували і погодили дуже швидко і необдумано. Можливо, деякі пункти містобудівного обґрунтування просто скопіювали з іншого документа. На таку думку наштовхує такий приклад: у містобудівному обґрунтуванні “Онур” зобов’язали пов’язати пішохідні доріжки заводу на вул. Шевченка з доріжками… вул. Пасічної, – розповів Дмитро Скрильніков, адвокат і голова ГО “Бюро екологічних розслідувань”. – У ситуації з будівництвом цього заводу відбулася маніпуляція думкою громадськості. Від 17 квітня розпочалися громадські обговорення проекту містобудівного обґрунтування, який затвердили ще 5 березня! Фактично процедура участі громадськості була сфальсифікована. Згідно зі законодавством, все відбувалося у зворотному порядку. Це порушення – підстава для скасування попередніх рішень.

Адвокат зауважує, що правоохоронці мали б перевірити дії усіх органів, які здійснювали погодження документації на предмет ознаки корупції. Адже чимало фактів свідчать про те, що у Ратуші є власні зацікавлення у тому, аби турецька фірма якнайшвидше запрацювала.

Голова у піску

Організований спротив громадськості, здається, дещо зменшив запал турецької фірми, яка хотіла звести завод за кілька місяців. У розмові з “Поштою” Богдан Підгайний, представник “Онуру”, сказав, що, ймовірно, заводу тут і не буде.

– Поки що заводу немає. Ми впорядкували територію і нічого ще не будували. Плануємо його запустити, якщо отримаємо усі дозволи. Італійське обладнання для виготовлення асфальту, яке ми закупили, сьогодні найкраще у світі і коштує орієнтовно 8 мільйонів гривень. Такі пункти ми встановлювали в Ожидові та Пустомитах, у Рівненській та Київській областях, – каже Богдан Підгайний.

Цікаво, що потужність корецького заводу на Рівненщині 300 тонн на годину. Цей завод пан Підгайний назвав найпотужнішим, щоправда, в подальшій розмові він сказав, що потужність заводу в Яготині Київської області близько 400 тонн на годину, що, звісно, суперечить його ж попереднім словам. На запитання про потужність львівського заводу Богдан Підгайний називає різні цифри – від 70 до 200 тонн на годину. Через невизначеність представника компанії, важко сказати про реальний вплив виробництва на довкілля. Неузгодження виникають і з інформацією про вартість установки для виготовлення асфальту. Спочатку представник компанії назвав “Пошті” цифру 8 мільйонів гривень, потім сказав, що це забагато, і стільки коштує устаткування разом з комплексом, який вже встигли облаштувати на території. На прохання журналіста “Пошти” порозмовляти з людиною, яка більш компетентна у цих справах, він повідомив, що є єдиним українцем, який працює з фірмою у Львові…

Паперова безпека

Як запевнив “Пошту” Віталій Дубина, керівник авторського колективу з коригування Генерального плану Львова, будівництво такого екологічно шкідливого підприємства можливе лише як виняток за відповідного рішення сесії міської ради та за наявності необхідних дозволів та розрахунків сан­епідемстанції та органів охорони довкілля. Для того, аби порахувати вплив на навколишнє середовище, фірма “Онур” звернулася до Інституту гігієни і медичної екології імені. А. Марзеєва. Але коли юристи ГО “Бюро екологічних розслідувань” запитали у проектантів про те, чи враховуватимуть вони сукупний вплив на середовище двох заводів, то їм відповіли, що про факт існування двох заводів їм навіть не повідомляли. Тож бачимо, що результати підрахунків цілком не відображатимуть картину забруднення. Відтак активісти вирішили звернутися до правоохоронних органів, відповідні документи вони зараз готують. А поки служителі Феміди розглядатимуть ці звернення, місцеві мешканці обіцяють страйкувати та перекривати автомобільні дороги щойно на будмайданчику розпочнуть роботи зі зведення горе-заводів.

14 вересня 2010 року "Львівська пошта"

Повітряна пастка


У Львові планують звести одразу декілька потенційно небезпечних об’єктів, які згубно впливатимуть на міське довкілля

Причиною погіршення екологічного стану, яке фіксують у Львові вже декілька років поспіль, є недосконале планування та розміщення у житловій зоні промислових підприємств, внаслідок чого відбувається забруднення повітря. Звісно, до Пекіна із пасмами смогу, нам ще далеко, але плани зведення нових підприємств, які можуть спричинити викиди небезпечних відходів у повітря, змушують замислитися над схожою перспективою і провокують багато запитань.

Навесні цього року стало відомо, що у місті побудують кілька потенційно екологічно небезпечних об’єктів – два асфальтні заводи, ливарний цех із переплавки міді та завод ремонту холодильного обладнання. На перший погляд, нові підприємства пропонуватимуть робочі місця, проте не слід забувати, що власне під гаслом занятості населення часто маскують шкідливі підприємства.

Асфальтні заводи


Другого березня з молотка продали земельну ділянку на Шевченка, 323-237, що у мікрорайоні «Рясне-2». За ділянку площею 5,2 га міській раді вдалося вторгувати 6 млн 961 тис. 136 грн. А вже за півроку там планують побудувати асфальтний завод.

– Звичайно, при зведенні такого підприємства повинна бути саніторано-захисана зона, з огляду на параметри заводу. Треба характеризувати потужність, викиди та їхній розмір. Без сумніву, що це – шкідливе виробництво, бо виробництво асфальтобетону супроводжується викидом низки небезпечних речовин. Вони вимагають розрахунку та забезпечення санітарно-захисної зони, – розповідає «Пошті» Дмитро Скрильніков, Директор ГО «Бюро екологічних розслідувань. – Під час проведення оцінки впливу на довкілля, розробники мали б провести обговорення громадськості і отримати коментарі та зауваження. Після врахування зауважень, проект подають на державну екологічну експертизу, вона його погоджує або відхиляє. Зробити це за кілька тижнів неможливо, ця процедура займає щонайменше декілька місяців…

Попри громіздку документацію, компанія планує запустити підприємство в експлуатацію вже у червні-липні цього року.

Цікаво, що на цій же вулиці наприкінці минулого року міська рада ухвалою виділила ділянку Львівському комунальному підприємству “Шляхово-ремонтне підприємство Залізничного району“ у постійне користування для перенесення і розміщення асфальтобетонного заводу. Тоді ж надали дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,9000 га на вул. Шевченка (промвузол Рясне). Відтак, на одній вулиці незабаром постане відразу два (!) підприємства.

Красномовним прикладом функціонування асфальтобетонного заводу є підприємство у селі Давидів Пустомитівського району. Місцеві мешканці постійно нарікають на стан довкілля і вважають, що саме завод є причиною недуг…

Ливарний цех


У той же час у промзоні Сигнівка зараз будують завод із переплавки міді. Підприємство розташують на вул. Конюшинна, 20, воно переплавлятиме 34 тонни міді у рік. Цей проект «Реконструкції виробничих приміщень під підприємство з металургійної переробки металобрухту кольорових металів і виробництво провідникової продукції» теж має чимало „підводних каменів”. За словами Дмитра Скрильнікова, підприємству надали дозвіл на викиди в атмосферне повітря, але висновок експертизи наразі в них непогоджений. Львівське управління державного управління охорони природного навколишнього середовища відправили їм вже 13 зауважень, зокрема до заяви про наміри, яка неналежно погоджена. Відсутні матеріали про ставлення до цього проекту громадськості. Найбільша небезпека підприємства у тому, що воно перероблятиме сплави міді, але наразі невідомо, де її братимуть. А сам процес плавлення буде супроводжуватися викидами від палива і шкідливими випарами від переплавки металу. Якщо це будуть відходи міді, то будуть й відповідні кабелі, відходи пластмаси тощо. Розголосу справа набула саме тоді, коли місцеві мешканці, занепокоєні розбудовою ливарного цеху, звернулися у Бюро екологічних розслідувань. У місті вже близько 5 років працює аналогічне підприємство ТзОВ «Левмет», яке переробляє брухт свинцево-кислотних акумуляторів на вул. Пластова, 11-а. За цей час підприємство своєю роботою неодноразово спричиняло численні звернення та протести громадських організацій та мешканців. Людський спротив був викликаний викидами свинцю і його сполук, які впливають на організм. Наразі важко сказати, чи дублюватиме нове підприємство долю попереднього, але ігнорувати кількість шкідливих викидів металопереробних заводів однозначно не варто.

Ремонт холодильників

Найближчим часом у Львові планують збудувати і завод ремонту обладнання холодильників. Нове підприємство має постати на вул. Надійній. Кілька років тому місто продало ділянку під завод, але через кризу справу заморозили. У 2010 будівництво зрушилося з місця і зараз вже підготовлений проект будівництва. На новому заводі планують створити близько ста робочих місць.

Натомість фахівці вже зараз скептично оцінюють майбутнє виробництво, зокрема через те, що до складу старих холодильників входить фреон. Більшість камер, випущених до 1996 року, містять озоноруйнуючі речовини. Переробляти фреон в межах ЄС дорого, тому простіше вивезти їх до України, зафіксувати на митниці, що з території Європейського союзу він вибув. Що буде з холодильниками на території України – поки що невідомо.

-- Фреони – вуглеводні, що містять атоми фтору, хлору і брому, – розповідає «Пошті» Марко Шпікула, президент Комітету екологічного порятунку України. – При нагріванні фреонів до понад 250 градусів утворюються отруйні продукти, наприклад, фосген, який в роки Першої світової війни використовувався як хімічна зброю.

Під сумнівом також контроль влади за таким об’єктом.

– У нас державні органи не готові контролювати складні технології. В усіх заводах оцінюють викиди сірки, окису азоту, сажі та пилу. Участь громадськості у таких обговореннях формальна. Реальні викиди забруднюючих речовин, наприклад, важких металів і токсинів, у нас не здатні оцінити. Тому такі виробництва і є небезпечні, – коментує Дмитро Скрильніков.

Відтак вже зараз можна припустити, що завод стане однією зі схем «зливання» зіпсованих холодильників з території ЄС.

Маємо те, що маємо…


За словами Юрія Криворучка, начальника управління архітектури ЛМР, кількість небезпечних об’єктів на території міста не перевищують норми, але за балансом заводів та їхньої шкоди населенню слід постійно тримати контроль. У радянські часи шкідливі виробництво забороняли будувати у місті, відтак усі фабрики будували акурат за межею Львова. За десять років це призвело до того, що львів’ян затиснули у колі підприємств, а тепер це ускладнює розширення меж міста.

– Через те, що місто опинилося у «лещатах», багато підприємств з-за кордону оминули Львів під час розширення і перенесення своїх підприємств. У цьому плані Львів, звісно, втратив, – розповідає Юрій Криворучко, – Головне навантаження на екологію було саме у радянські часи. Але відтоді вже встигла померти «велика економіка» і заводів-забруднювачів вже нема. Діючим залишився, по-моєму, єдиний завод. В економічному плані це погано, що не працюють великі підприємства, але в екологічному для міста – це великий плюс, оскільки вплив на довкілля був значним. Загалом про це має дбати Міністерство охорони навколишнього природного середовища і стежити, аби дозволи отримували порядні підприємці. Завдання архітекторів міста – знайти доцільне розташування…

Головний архітектор міста переконаний, що не можна однозначно стверджувати нібито всі заводи треба виносити за місто. Це треба робити лише у тих випадках, коли виробництво не відповідає затвердженим законодавством нормам.

Водночас, за даними Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО), рівень забруднення атмосферного повітря Львова є високим. Нині у місті, за даними головного управління статистики у Львівській області, є 20 підприємств, які відповідають 1-3 класу небезпеки (із шести можливих класів).Разом зі Львовом у рейтингу опинилися міста Рубіжне, Сєвєродонецьк, Красноперекопськ, Запоріжжя, Слов’янськ, Херсон, Краматорськ, Ужгород, Ялта, Армянськ, Хмельницький, Луцьк, Кривий Ріг, Черкаси, Миколаїв, Алчевськ. Найбільший рівень забруднення атмосфери, за оцінкою експертів, у таких містах як Донецьк, Дніпpодзержинськ, Макіївка, Маріуполь, Одеса, Дзержинськ, Горлівка, Дніпропетровськ, Лисичанськ, Єнакієве.

Чи не ризикує Львів змінити прописку у цьому переліку, якщо тенденція до будівництва екологічно-шкідливих підприємств у межах міста триватиме?
травень 2010, «Львівська пошта»

Відстріл у заповіднику


Парламентарі пропонують дозволити мисливцям полювати на території заповідників

За кілька тижнів у парламенті вдруге розглядатимуть законопроект, який передбачає, що заповідні території мають стати доступними для мисливців. І без того скупа фауна України може стати ще більш малочисельною! Екологи б’ють на сполох – країна ризикує зменшити кількість сторінок у своїй Червоній книзі, а також підірвати авторитет в очах світової громадськості.

Прощавай, зброє! Привіт, зброє!

Це вже друга спроба народних депутатів впустити зброю на територію заповідного фонду. Перший варіант законопроекту “Про внесення змін до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” щодо зони антропогенних ландшафтів”, який мав би дозволити полювання у природних заповідниках, парламентарі Володимир Макеєнко та Леонід Клімов хотіли внести на розгляд ВРУ ще наприкінці минулого року.

Основна пропозиція законопроекту звучала так: “З четвертого абзацу щодо зони антропогенних ландшафтів слова “в ній забороняється мисливство” вилучити”.

Екологи переконані: попри те, що ініціатори змін до закону де-юре пропонують дозволити полювання лише на частині заповідних територій, тобто у зонах антропогенних ландшафтів (які зазвичай межують із населеними пунктами), де-факто це означатиме відкриття всієї території природно-заповідного фонду для мисливців. Адже реальних розміток і розділення різних зон на території заповідників чи національних парків немає. Внести законопроект на розгляд Ради не дозволила активна позиція екологів, які писали листи голові ВРУ Володимирові Литвину, збирали підписи та вели роз’яснювальну роботу. Експертам вдалося добитись того, що законопроект не отримав підтримки профільного комітету ВРУ.

– Нам вдалося подолати перший законопроект завдяки підтримці ЗМІ. Законопроект № 7288 зареєстрували 22 жовтня, тому кілька місяців ми були змушені пояснювати всім, що це нонсенс, адже українська природа і без того незахищена, – розповідає “Пошті” Володимир Борейко, директор Київського еколого-культурного центру, автор листа до спікера. – Мисливські господарства в нас становлять понад 70% території країни. За роки незалежності на цих ділянках від 30% до 70% дичини було вбито мисливцями (!). Єдина територія, де звірі залишилися, – заповідні фонди, які становлять лише 0,5% території. Якщо й тут дозволять стріляти, то за лічені місяці ми втратимо майже всю фауну. Мене дивує у цьому питанні впертість уряду. Залишається тільки додати, що хлопці дуже хочуть полювати.

Після того, як екологи “відбили” законопроект Володимира Макеєнко та Леоніда Клімова, 2 грудня 2010 р. з’явився законопроект-клон під номером 7421 “Про внесення змін до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” щодо зони антропогенних ландшафтів”. Щоправда, цього разу авторів законопроекту було більше, серед них Ігор Рибаков (Блок Юлії Тимошенко), Володимир Каплієнко (Блок Юлії Тимошенко), Геннадій Задирко (Блок Юлії Тимошенко), Валерій Камачатний (Блок Юлії Тимошенко), Микола Комар (Партія регіонів). Нині законопроект перебуває на розгляді Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Від їхнього рішення залежатиме, чи дозволять у законі забрати слово “мисливство” після слова “забороняється”.

– Якщо ви думаєте, що цей законопроект скерований на те, щоб комусь було зручно ходити на полювання, – то ви помиляєтеся, – прокоментував “Пошті” Геннадій Задирко, народний депутат України, один із авторів законопроекту. – Насправді людям, які мають певні повноваження, цей закон не потрібен, бо, на жаль, у цій державі сильні світу цього можуть дуже багато. Якщо є контроль з боку держави за цим процесом, то він матиме певні межі. Кінбурнська коса – теж заповідник, полювання там заборонено, але так сталося, що в селі не залишилося жодного собаки, тому що вовки вигризли. Є заповідник “Вилкове” (Дунайський біосферний заповідник), де заборонена будь-яка діяльність людини. Там вирощують пернатих, ми їх захищаємо, а через річку Дунай ті птахи летять, а румуни на них полюють! Нормально? І от така цікава річ, нібито ми хочемо зробити краще, але іноді виходить унікальна ситуація. Хочемо захистити природу, створюємо відповідні умови, але без втручання людини вода в річці перетворюється на болото. Хочемо захистити тварин, але вони розташовані на території і в межах кордонів, і нам, українцям, заборонено мисливство, а румуни дуже нормально стріляють і не відчувають з цього приводу докорів сумління... Якби процес мисливства відбувався сам по собі і не був значимим, то не було б картин, не було б творів ніяких з цього приводу.

Чому мисливцям можна?

У пояснювальній записці автори законопроекту пишуть, що дозвіл на полювання у заповідниках “сприятиме поповненню бюджету органів державної влади через продаж ліцензій на полювання”. Теоретично гроші від кожного вбитого, наприклад, кабана мали б іти у бюджет. Екологи ж таким заробітком на рідкісних тваринах вкрай обурені. Ба більше, за їхніми словами, великою мірою це легалізує браконьєрство в Україні, яке вже зараз процвітає в нашій країні. До прикладу, за роки незалежності на 70% зменшилася популяція червонокнижних зубрів, яку зараз повільно відновлюють за рахунок завезених тварин з-за кордону.

– Я і колектив заповідника просто обурені законопроектом! Ми і без того відстаємо на фоні інших країн Європи за кількістю тварин у заповідниках. Заповідник створений для того, щоб убезпечити тварин. Це останній острівець безпеки для червонокнижних тварин, – акцентує “Пошті” Ярослав Бовт, директор природного заповідника “Розточчя”.

Здоровий глузд перемагає


Екологи відстоюють думку про те, що законопроект абсурдний за своєю суттю. Цікаво, що Міністерство екології та природних ресурсів, яке часто звинувачують у пасивному ставленні до природи, цього разу вирішило не мовчати. Як розповіла “Пошті” Світлана Рідзель, прес-секретар Миколи Злочевського, міністра екології та природних ресурсів України, позиція міністра однозначна – заповідники не можна відкривати для мисливців.

– Він відстоював цю думку під час першого розгляду цього законопроекту і не змінив свого рішення і цього разу, – прокоментувала “Пошті” Світлана Рідзель.

Чи дослухаються депутати до порад екологів та міністра, чи, навпаки, віддадуть заповідники на поталу мисливцям, українці дізнаються незабаром.

Узагалі, сучасне мисливство викликає у фахівців дуже багато зауважень. Адже про яке полювання можна говорити, якщо за останні 15 років чисельність лося в Україні зменшилася на 70%, кабана – на 32%, диких качок – на 26%, оленів – на 31%, муфлона – на 60%, косулі – на 30%, диких гусей – на 58%, лисиці – на 17%. На думку фахівців, зараз потрібно не розширювати території для полювання, а навпаки, заборонити в Україні полювання повністю на 10-15 років, аби дичина, що зникає, могла хоча б відпочити від пресу полювання і поповнити свої популяції. Інакше завтра вся живність ризикує перетворитися на трофей...

Богдан Проць,
кандидат біологічних наук, старший координатор проектів WWF (Фонд дикої природи) в Україні:


– Законопроект про внесення змін до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” щодо зони антропогенних ландшафтів” у частині про дозвіл мисливства у зоні антропогенних ландшафтів фактично дозволяє мисливство на територіях природно-заповідного фонду (ПЗФ), що може призвести до втрати окремих цінностей цих територій.

Зона антропогенних ландшафтів є однією із зон природоохоронного об’єкта, у межах якого кількість мисливської фауни є незначною, оскільки вона включає території традиційного землекористування, лісокористування, є поряд із населеними пунктами. Зони антропогенних ландшафтів поєднані з іншими зонами, такими як рекреаційна, буферна та заповідна. Варто наголосити, що на більшості територій ПЗФ відсутні територіальні знаки, що зазначають межі цих зон. При наявності техніки та відсутності свідків мисливці зможуть (інколи самі не відаючи) переходити в іншу зону для полювання чи при переслідуванні звіра.

Зміни закону можуть мати ще й інші негативні наслідки: 1) повністю знівелюють роль працівників природно-заповідного фонду в аспекті відтворення популяцій видів тварин; 2) збільшать кількість випадків браконьєрства на територіях ПЗФ (оскільки рівень режиму охорони ослабне); 3) об’єкти ПЗФ втратять свою природоохоронну цілісність; 4) популяції рідкісних та червонокнижних видів тварин почнуть скорочуватися (більшість мисливців полюбляє стріляти не тільки визначені мисливські види).

Однозначно, доповнення матимуть негативний наслідок не тільки для скорочення популяцій мисливських видів у регіоні. Багато об’єктів природно-заповідного фонду ризикують втратити найцінніше, що матиме довготривалі негативні наслідки та позначиться на зменшенні кількості туристів. Відповідно, окремим регіональним економікам може бути завдано шкоди.

До теми:

Витяги з пояснювальної записки до проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про природно-заповідний фонд України”:

“Мисливство є не тільки реалізація… прав, але й одним із засобів для життя. Також варто відзначить, що внесення даної поправки щодо дозволу мисливства сприятиме поповненню бюджету органів державної влади відповідного відання через видачу ліцензій на мисливство…”

“…Дозвіл на мисливство у зонах антропогенних ландшафтів є механізмом реалізації цього права. Легалізація мисливства на даній території дасть змогу зменшити обсяг нелегального мисливства та браконьєрства, а також стане одним із джерел поповнення бюджету органів влади відповідного відомства через видачу ліцензій”.

(подано мовою оригіналу)

Довідка:

Природно-заповідний фонд України (ПЗФ) – ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
Природно-заповідний фонд Львівщини:
1) природний заповідник “Розточчя” (2084,5 га);
2) НПП “Сколівські Бескиди” (35 68 га);
3) Яворівський національний природний парк (7108 га);
4) Регіональний ландшафтний парк “Знесіння” (312,0 га);
5) Регіональний ландшафтний парк “Надсянський” (194 28 га);
6) Регіональний ландшафтний парк “Верхньодністровські Бескиди” (8356 га);
7) Регіональний ландшафтний парк “Равське Розточчя” (19103 га).
На Львівщині є 39 заказників, із яких 9 – загальнодержавного значення площею 27126, 3 га і 30 заказників місцевого значення площею 3, 303 тис. га.

"Львівська пошта" 29 січня 2011 року

Браконьєри на гачку


В Україні заборонили ввозити та використовувати капкани, електровудки та сітки. Однак фахівці припускають, що браконьєрів заборона не стримає

На початку літа Президент України підписав зміни до Закону України “Про тваринний світ” щодо посилення заходів у боротьбі з браконьєрством. Відтепер заборонено зберігати та використовувати отруйні принади, капкани, електровудки, вибухові речовини, пташиний клей і сітки. Екологи називають цей крок революційним, адже левова частина тварин та риб потрапляють до Червоної книги саме через масове винищення браконьєрами. До того ж Україна була однією з трьох країн Європи, де донині дозволяли використовувати капкани та електровудки, решта держав давно відмовилася від такого знущання над тваринами.

Прощавай, зброє!

Найчастіше на Львівщині від браконьєрів страждають зайці, кабани та олені. Вони найшвидше рухаються і найбільш помітні. У капканах та петлях скривавлені звірі можуть пролежати кілька тижнів. Зміни у законі мали б зменшити кількість убитих тварин і ласих до нелегального мисливства, натомість в області припускають, що новація буде малоефективною. Василь Бурмас, начальник відділу мисливського господарства Львівського обласного управління лісового господарства, розповів “Пошті”, що насправді ці зміни не такі важливі, як минулорічні.

– У 2010 році був суттєвіший крок – тоді штрафні санкції за браконьєрство підняли у десятки разів, – коментує Василь Бурмас. – Я вважаю, що, крім штрафів і відшкодувань, треба конфісковувати засоби порушника – від зброї до машини. Поки що закон дозволяє забирати тільки речі мисливця, позичене чи орендоване конфіскувати не можна. У цивілізованих країнах, якщо машина, з якої лунали постріли у лісі, не зупиняється на вимогу правоохоронців – по ній просто стріляють. Порушника саджають до в’язниці на термін до п’яти років. У нас до цього ставляться дуже лояльно. Є такі браконьєри, які розставляють петлі на території мисливського господарства, і тварина там гине. Думаю, що частково треба міняти й свідомість, аби люди розуміли негуманність вчинку.

За словами мисливствознавця, капкани нині використовують усе менше. Адже коли звірина потрапляє у таку пастку, то вона кілька днів мучиться, але не помирає. Окрім того, на особливість браконьєрства впливає вага гаманця: багатші стріляють, сидячи в авто, бідніші розставляють капкани та петлі. Щороку на Львівщині складають до трьохсот протоколів на порушників правил полювання, 10-15 притягують до кримінальної відповідальності.

Хто контролюватиме?


Незважаючи на прогрес у законодавстві, досі не відомо, хто контролюватиме його дотримання. В управлінні лісового та мисливського господарства області пояснюють, що забезпечувати контроль над виконанням закону повинні користувачі мисливських угідь. Вони уповноважені складати протоколи про порушення і передавати їх до суду чи в прокуратуру. Управління лісового та мисливського господарства, своєю чергою, проводить контрольні рейди близько 150 разів на рік спільно з міліцією та беркутівцями. Додатково проводити виїзди наразі не планують.

– Головна структура, яка за це має дбати, – це митниця. Митники не впускатимуть заборонені речі в країну. Далі відповідальність на Державній екологічній інспекції та міліції, – розповідає “Пошті” Володимир Борейко, директор Київського еколого-культурного центру та ініціатор внесення змін до Закону “Про тваринний світ”. – Треба ще зауважити, що зараз в Україні залишається дуже багато сіток для вилову риби, вони коштують десять гривень за 10 метрів. Повинні і їх заборонити, їх потрібно конфіскувати і зробити так, щоб неможливо було купити. Крім того, ситуацію могло б покращити створення екологічної міліції. Така структура успішно функціонує в Росії.

Браконьєри в законі

Згідно з даними Київського еколого-культурного центру, постійно займаються браконьєрством близько двох мільйонів українців. Через браконьєрство 73% риб, 46% звірів та 56% птахів в Україні нині є у дуже несприятливих умовах.

Роман Угляр, голова Львівської обласної організації Українського товариства мисливців і рибалок, зауважує, що нові закони – це добре, але було б краще, якби дотримувалися хоча б старих. Щоправда, тимчасового ефекту від змін у законі сподіватися можна.

– Звичайно, виготовлять й інші засоби для нечесного полювання, але поки що можна заспокоїтися, – коментує “Пошті” Роман Угляр. – Важливо, аби мисливські угіддя краще охороняли, йдеться про єгерську службу. Добра охоронна система налагоджена у Білорусії, усі охоронці лісу підпорядковані державі. У нас закон є, але на практиці на нього мало зважають.

Чоловік пригадує, як через шпарини у законодавстві не вдалося покарати браконьєра, який убив дві кози. Правоохоронці на дорозі затримали браконьєра і склали протокол про порушення, а на суді їм пояснили, що протоколи слід було складати на місці злочину – в лісі, на пеньку. Тому горе-мисливця так і не вдалося провчити…

Тимчасового ефекту від новоспеченого закону чекають усі, та чи стане він довготерміновим – покаже час. Українські мисливці не без іронії зауважують, що часто єгері не поспішають складати протокол на браконьєра, а прагнуть увійти з ним “у долю” або взяти гроші за мовчання. Поки ця схема діє, будь-які варіації закону не змінять кількості сторінок Червоної книги.

Найжорстокіші знаряддя мисливства:

1. Капкан (тварина потрапляє у пастку і за кілька днів помирає від затиснення чи перелому).

2. Петля (тварина задихається чи гине від перебування у підвішеному стані).

3. Отруйні речовини (рибу чи звірів підгодовують їжею з домішками отрути, після чого їх легко впіймати або вони помирають від отруєння).

Микола Томенко,
заступник голови Верховної Ради України:

– Дискусія навколо негуманності засобів мисливства тривала кілька років. Законопроект я з колегами вніс близько року тому. У нас були дуже серйозні опоненти – це браконьєри у широкому розумінні, тобто рибного та тваринного мисливства – люди, які офіційно займаються і опосередковано заробляють на так званому промисловому вилові риб. У нас в країні така система, що ви можете отримати ліцензію і продавати рибу на базарі, а з промисловим виловом риби не мати нічого спільного, тобто легально займатися браконьєрством. Тому на першому етапі внесення законопроекту були проти Держрибінспекція та ОПК. У цій ситуації для нас було дуже важливо заборонити ввезення сіток та електровудок. Тому що, на жаль, у нашій корупційній країні введення кримінальної відповідальності за користування електровудками нічого не дає. Їх продають і в магазинах, і через інтернет. Тому для нас важливіша проблема – заборонити ввезення електровудок, капканів та китайських сіток. Річки у Центральній Україні переповнені цими сітками.

Ще одна важлива норма – ми заборонили зберігання (бо продавати сітки було заборонено раніше, а зберігати – ні). Ми домовилися, що 6 липня я збираю у Верховній Раді представників контрольних органів – міліцію, митну службу, Міністерство екології, рибну інспекцію, заступників голів області з торгівлі. Сподіваємося зупинити ввезення цієї контрабанди. Наступний крок – збільшення штрафів.

"Львівська пошта" 20 червня 2011 року

Табу на нелегальний ліс




Уже через рік Євросоюз планує посилити відповідальність за незаконно ввезену деревину. За словами екологів, це може стати панацеєю для українських лісів

Мар’яна Вербовська

Згідно з даними Держкомлісгоспу, загальний обсяг незаконно добутої деревини в Україні два роки тому становив 20 тис. кубічних метрів на рік, в той же час експерти проекту FORZA вважають, що щорічний середній обсяг незаконно добутої деревини становить 1,25 млн кубічних метрів.
Точної цифри незаконної вирубки не може навести ніхто, позаяк в Україні немає(!) єдиної системи збору такої інформації. Якщо Державний комітет лісового господарства України міряє деревину кубічними метрами, то митники рахують її у тоннах. За словами екологів, враховуючи те, що наша країна характеризується відносно невисокою лісистістю (лише 15,7% території України вкрито лісами), яка значно відрізняється у різних регіонах, то за кілька років нас може спіткати дуже сумна картина.

Дірки в законодавстві
На думку фахівців, після такої активної вирубки лісів, як зараз, нас чекає екологічна катастрофа, знищення врожаю та паводки. Аби вберегти легені України від масових рубок, слід передусім залатати дірки у законі. Нині екологи найбільше нарікають на недостатньо чітко визначені юридичний статус і повноваження лісової охорони. Не менше клопоту завдають і неточності у визначенні основних понять.
– У нашому законодавстві немає поняття «незаконна рубка», існує тільки «самовільна», – розповідає Анатолій Павелко, член неурядової організації «Бюро екологічних розслідувань». – В уяві людей самовільні – це коли дідусь чи бабуся ідуть з сокирою до лісу і заготовлюють собі на зиму дрова. Натомість треба розуміти, що інколи ці рубки мають величезні обсяги.
Не приховує, що ця проблема існує на Львівщині, й Анатолій Дейнека, начальник Львівського обласного управління лісового та мисливського господарства. Згідно з підрахунками чиновника, минулого року в області незаконно зрубали 8 тисяч кубічних метрів деревини.
– Львівщина – одна з найбільш лісистих областей України. 31% території області – це ліси, при тому, що норма ЄС – це 30 %. Ми не заперечуємо, що багато незаконних рубок – інколи й справа рук людей, які працюють у лісовій галузі. Зараз ми пильнуємо, аби всі ці факти були зафіксовані, для нас це принципово, – коментує Анатолій Дейнека. – Думаю, серед основних причин незаконних рубок – недостатня розвиненість ринку лісоматеріалів, попит на незаконну деревину, те, що працівники лісового господарства неналежно виконують свої обов’язки, та багато інших.
За словами Мирослави Скобало, начальника відділу нагляду за дотриманням природоохоронного законодавства прокуратури Львівської області, у 2009 році на Львівщині порушили 30 кримінальних справ за самовільні рубки. Загальна сума збитків становить 1 мільйон 100 тисяч гривень, а минулоріч порушили 38 справ на 3 мільйони 42 тисячі гривень. Проте це лише крапля у великому морі незаконних рубок.

Ми не одні
Прикметно, що «незаконні вирубки» турбують не лише Україну, але й країни Східної Європи. Натомість на Заході це словосполучення довго доводиться розтлумачувати.
– Своїм австрійським колегам я довго намагався пояснити, що це означає, аби з’ясувати, як вони з цим борються. Оскільки їм це поняття невідоме, то, вочевидь, вони у лісі мають на одну проблему менше, – коментує Анатолій Дейнека.
Сесіль Клод Моньє, менеджер проектів Регіонального екологічного центру, спеціаліст із вирубки лісів із Будапешту, розповіла «Пошті», що у Албанії, Сербії, Чорногорії та Хорватії теж змушені «битися з вітряками» таємних рубок.
– У Молдові, скажімо, екологи б’ють на сполох через зменшення акації та дуба. Наскільки мені відомо, в Україні скорочується кількість дубів. Найпопулярніше пояснення – люди не мають за що жити, а тому йдуть до лісу, аби заробити гроші. Тому це питання слід вирішувати в комплексі, рахуватися слід і з законодавством, і з матеріальним становищем тих, хто в регіоні проживає, – каже Сесіль Клод Моньє.
Наслідки незаконних рубок можуть бути різноманітними: від втрати середовищ існування та біорізноманіття до ерозії та деградації земель, від опустелювання та зміни клімату до соціальних заворушень і впливу на економіку, а також послаблення системи управління.

ЄС – «за» легальну деревину
Три роки тому в Україні ввели спеціальні сертифікати на деревину, яку вивозять за кордон. Тоді обсяг нелегальних вивезень зменшився на 80%. Натомість зараз, як розповідають екологи, навчилися обходити і це. До прикладу, деревину першого сорту маркують як третьосортну, а тому вивезти її куди простіше. Виправити ситуацію може тільки комплексний підхід до справи. Як це не парадоксально, нині українські екологи сподіваються не на дії нашого уряду, а на контроль країн-сусідів, що є членами ЄС.
Зі середини 2012 року в ЄС набере чинності директива, яка заборонятиме ввезення нелегальної лісопродукції з України до ЄС. Експерти сподіваються, що це сприятиме зменшенню самовільного вирубування лісів в Україні, особливо в Карпатах. Адже нині найбільше української деревини вивозять саме до європейських країн. Попит на українське дерево зростає й через те, що ціна на нього куди нижча, аніж на аналогічну продукцію в Європі…
– Соціологічні дослідження свідчать, що 70% європейців готові платити за деревину більше, якщо знатимуть, що деревина ввезена легально, – розповідає Олег Листопад, консультант екологічної програми «Удосконалення систем правозастосування та управління в лісовому секторі країн східного напряму Європейської політики добросусідства та Росії» (ENPI – FLEG). – Інші соціологічні дані свідчать, що 56% жителів Карпатського регіону вважають, що у їхньому районі можна знайти посередника, який купить у лісників і привезе ліс до будинку.
За словами Олега Листопада, до відповідальності за самовільні рубки найчастіше притягають осіб, які замовляють собі декілька дерев для хатнього користування, натомість налагоджена система незаконної лісозаготівлі продовжує безкарно функціонувати…

До теми:

У 2010 році на Львівщині посадили 100 тисяч гектарів. Офіційно ж кожного року вирубують близько 900 тисяч кубометрів, з них 560 тисяч – під час рубки стиглого лісу. Решту – під час лісогосподарських робіт.


"Львівська пошта" 22 лютого 2011 року

Тепло, гаряче, спекотно



Україна готується до зміни клімату

Мар’яна Вербовська

З огляду на повені улітку 2008 року та спеку в 2009 – 2010 роках, в Україні почали мізкувати над підготовкою до глобальних змін клімату. Відтак восени Кабмін планує презентувати першу версію Національного плану дій із адаптації до таких змін. Доручили підготовку документа Держагентству екологічних інвестицій при Кабміні, саме тут нині збирають науковців та фахівців, які б допомогли детальніше передбачити, чого слід чекати від стрибків ртутного стовпчика.
– Ми залучаємо до співпраці міністерства, органи місцевої влади, науково-експертні інститути, зокрема галузеві. Перед нами поставлено завдання – скласти «План адаптації». Потім він буде узгоджений з Мінфіном та Мін'юстом. По суті, у ньому буде прописано те, що слід врахувати поточні та прогнозовані зміни клімату, можливі наслідки для всіх економічних секторів. Наприклад, енергетики. Доведеться замислитися над тим, як ефективніше охолоджувати АЕС у спекотні літні місяці. Також треба брати до уваги те, що споживання електроенергії влітку через працюючі кондиціонери практично таке саме, як і взимку, – розповіла «Пошті» Ілона Заєць, головний спеціаліст із питань зв’язків із громадськістю та ЗМІ Держагентства екологічних інвестицій.
За словами Ніколас Денісова, координатора міжнародної ініціативи «Навколишнє середовище та безпека» у Східній Європі (ЮНЕП, Женева), впродовж кількох десятків наступних років на Україну чекають суттєві зміни клімату.
– Згідно з висновками науковців, у деяких річках слід очікувати підвищення рівня води. Тому українським ГЕС треба бути готовими до того, що рівень води, до якого вони звикли, може суттєво змінитися. Що ж до підвищення температури, то за рахунок цього зросте урожай, але його якість погіршиться. Нині працюємо над тим, аби зібрати всі можливі дані та прогнози щодо зміни клімату в Східній Європі, – розповів «Пошті» Ніколас Денісов.
За словами екологів із Держагентства, найімовірніше, у плані пропишуть і рекомендації для аграріїв – яким сортам овочів і злаків віддавати перевагу, а від яких утриматися. Наприклад, чи є сенс перейти на вирощування більш пізніх сортів пшениці. Що ж стосується овочів, то потрібно серйозно розглядати таку вигоду від потепління клімату, як можливість збору двох урожаїв у році (наприклад, капусти, гороху, моркви тощо). Що ж до практичного застосування «Плану», то у Держагентстві запевняють, що на першому етапі документ матиме рамковий характер та міститиме організаційні заходи, а також ті, що спрямовані на створення передумов для розбудови та подальшої імплементації адаптаційних заходів. Нагадаємо, що це не перша потуга України в боротьбі зі зміною клімату. Кілька років тому держава, згідно з умовами Кіотського протоколу, розпочала торгівлю квотами на викиди вуглекислого газу. Та, незважаючи на умови договору, кошти від продажу так і не вклали в поліпшення стану довкілля, тож досі з’ясовують, на що власне їх витратили…

"Львівська пошта" 28 липня 2011 року

26.04.86





Україна відзначає 25-ту річницю від вибуху Чорнобильської АЕС. Навіть за чверть століття українці мають більше запитань, аніж відповідей щодо найбільшої екологічної катастрофи світу

Мар’яна Вербовська, Назарій Тузяк

25 років тому Україна пережила безпрецедентну катастрофу – аварію на Чорнобильській АЕС. 26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Тоді радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь і Росію, Східну і Північну Європу. На жаль, ще й сьогодні світ не має достатнього уявлення про всі аспекти катастрофи. Навколо чорнобильських подій виникло чимало міфів, перекручень, домислів. Нині тема стала знову актуальною не тільки через відзначення сумних роковин, але й через хвилю вибухів на японській атомній станції «Фукусіма-1». Очевидно, приклад Чорнобиля так і не змусив людей зробити адекватні висновки про небезпеку атомної енергії.
Ми не будемо перелічувати низку діагнозів і згадувати, скільки людей постраждали від вибуху, а спробуємо виділити кілька запитань до фахівців, аби з’ясувати, що нині відбувається на АЕС і яка його доля у майбутньому.

Володимир Вертелецький, доктор медицини, завідувач кафедри медичної генетики Університету Південної Алабами, дійсний іноземний член Національної академії наук України, член-кореспондент Національної академії медичних наук Аргентини:

- Як українці сьогодні відчувають на собі вплив Чорнобиля?
- Дослідження Міжнародного благодійного фонду «ОМНІ-мережа» на Рівненщині дещо розходяться із офіційними даними про забруднення а області. Їх треба проводити знову і знову є тенденція до того, що області народжуються близнюки. Відхилень здоров’я безліч, але ніхто не може стверджувати, що це сталось внаслідок тільки Чорнобиля. Україні слід ретельно проводити профілактику, знаючи, що це зона, яка потерпіла від радіації. У профілактиці героїв немає, але ми рятуємо життя майбутніх людей.
- Який вплив Чорнобиля нині відчуває Україна?
- Слід знати, що радіація особливо добре зберігається у грунті, корі дерев та грибах. Тому, коли у забруднених областях спалахують пожежі, радіація активізовується. Радіоактивність - це не тільки Чорнобиль, це й шахти, які є на Львівщині. На Львівщині є поклади граніту, які можуть бути радіоактивними, геологам слід їх детальніше дослідити.

Юрій Урбанський, директор Національного екологічного центру України:

- Чи можливо сьогодні відмовитися від атомної енергії і у чому її популярність?
- Одна з проблем атомної енергетики це її уявна дешевизна. Низький тариф на неї насправді штучно стримують, через це й чимало видатків, що мають входити до структури цього тарифу, там не враховано. У тариф недостатньо закладають саме відрахування на заходи безпеки. Формально витрати присутні, але вони неадекватні реальним потребам. Уявна дешевизна формується ще й тому, що у вартість атомної електроенергії не включено витрати на будівництво нових блоків. Атомні станції, які зараз є в Україні, дістались нам у спадок від Радянського Союзу. Зазвичай же, коли будується нова станція, витрати на її спорудження закладаються у тариф. Коли йде мова про будівництво нових блоків, це одразу є відбивається на тарифах на електроенергію.
- Скільки нині електроенергії виробляють на АЕС в Україні?
- Сьогодні в Україні 50% електроенергії виробляють на атомних електростанціях. Одна із причин цього у штучному заниженні тарифу. Друга причина полягає у тому, що атомники мають суттєвий вплив на уряд. Однак частка атомної енергії в загальному балансі має зменшуватись. Загалом саме споживання електроенергії має у нас зменшуватись. Сьогодні ми є фактично марнотратниками енергії. Якщо ж вжити дієвих засобів із енергозбереження, то цю ситуацію вдасться виправити. Доля атомної енергії надалі має зменшуватись ще й тому, що реактори, які сьогодні залишаються діючими, поступово відживають свій експлуатаційний ресурс.
- Чи зробили в Україні висновки про використання атомної енергії після 1986 року?
- Важливо, що більшість висновків стосовно стану атомних станцій, їх безпечності, ґрунтуються на теоретичних прорахунках, а не на реальних фізичних дослідженнях. Адже як можна теоретично вирахувати реакцію на, до прикладу, землетрус?


Анатолій Колядін, голова Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86:
- Чи нині достеменно відомі причини вибуху на ЧАЕС?
- Причини вибуху вже давно відомі – недоліки були у проекті самого реактора. Зрештою, ті самі недоліки стали причиною вибуху у Фукусіми. За перебігом ситуації на ЧАЕС я спостерігав фактично зблизька. В 1986 році працював на Чорнобильській АЕС і саме 26 квітня за графіком оперативного персоналу заступив на вахту саме на четвертий блок. Це було вже після вибуху 4-го блоку. Приймав участь в рятувальних бригадах на 4-му і 3-му блоках. Працював 27 і 28 квітня. Потім мене направили у лікарню з великим опроміненням. Вже з січня 1987 року я повернувся на ЧАЕС.
Нині залишилася низка запитань, які стосуються 4-го зруйнованого блоку. Є декілька сценаріїв дій щодо нього.

- Чи сьогодні усе зроблено для того, щоб аварія більше не повторилася?
- Уроки Чорнобиля не вивчені донині. Приклад тому - Фукусіма-1.
До речі, є дуже багато аналогів між Чорнобилем і Фукусімой: як за причинами аварії, так і за її ліквідацєю. Зараз на ЧАЕС працює майже 50% людей від тих що працювали на електростанції до її зупинки.

Анатолій Носовський, професор, заступник директора Держаного науково-технічного центру з ядерної та радіаційної безпеки:

- Чи засвоєні уроки Чорнобиля? Чи підведені остаточні підсумки аварії на ЧАЕС, чи нам ще слід спостерігати і вивчати, аби зрозуміти те, що сталося?

- Найважливіший урок полягав у тому, що велика радіаційна аварія неодмінно породжує проблеми, які не обмежуються державними кордонами, а її наслідки можуть прямо або опосередковано зачепити багато країн. Усвідомлення цього й привело до ініціалізації багатьох національних та міжнародних програм, спрямованих на розширення та інтенсифікацію співпраці у таких сферах, як інформування про аварії, узгодження критеріїв ліквідації їх наслідків. Після аварії на ЧАЕС спеціалісти, окрім багатьох порушень регламентних вимог, виявили низку проектних і конструкторських недопрацювань, відсутність технічних засобів, які були б здатні убезпечити або серйозно вплинути на масштаби аварії, аналогічній Чорнобильській. Сьогодні кількість порушень у роботі АЕС України суттєво зменшилась, і спостерігаємо тенденцію до їх подальшого зменшення. Тому можемо бути впевненими, що технологічні та «людські» аспекти аварії на Чорнобилі добре вивчені і уроки трагедії засвоєні.

- Що сьогодні відбувається на ЧАЕС? Яке майбутнє станції?
- На площі станції готуються до зняття енергоблоків із експлуатації і перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему. Радіаційний стан зони відчуження ЧАЕС і перспективи перетворення «Укриття» вказують, що перетворення промислової площі станції на «зелену галявину» у недалекому майбутньому малоймовірне. Площа ЧАЕС використовуватиметься для потреб вітчизняної ядерної енергетики. Її можна використовувати як лабораторну базу для відпрацювання практичних навиків при підготовці спеціалістів, які займаються зняттям з експлуатації, ліквідацією аварій, радіаційним захистом, поводженням із ядерним пальним та ядерними відходами.

- Чи може Україна зменшити частку атомної енергетики у загальному енергетичному балансі країни?
- Виробництво електроенергії на АЕС у світі досягнуло рекордної позначки. Доля ядерної енергетики у енергопостачанні Франції сягає 78%, Словаків – 55%, Бельгії – 55%, України – 49%. Виробництво і споживання енергії у світі в останні роки росло із темпом близько 2% на рік. Згідно з більшостю прогнозів, цей темп зберігатиметься до 2030 року. Сьогодні близько 1,6 млрд людей відчувають брак електричної енергії. Світовий попит на електроенергію практично подвоїться до 2030 року. Тому невдовзі будуть необхідними інвестиції у нові потужності. Україна не може відмовитися від тієї частки АЕС, яку вони займають у енергетичному балансі країни. У енергетичній стратегії України прописано спорудження нових енергоблоків АЕС, в основному – для заміщення тих, що вичерпали свої ресурси.


Катастрофа у цифрах:

26 квітня о 1:23 мирний атом на Чорнобильській атомній електростанції вийшов із-під контролю.
30-кілометрова зона навколо станції виявилася зараженою радіацією.
50 тис кв. км – загальна площа радіаційного забруднення України склала у 12 областях.
3 мільйони – офіційно постраждалих унаслідок трагедії в Україні.
260 тисяч – інваліди.
200 000 мешканців – евакуйовано зі зон забруднення.
800 тисяч людей – брали участь у ліквідації наслідків аварії.